Нотатки з подорожі до Братислави.Розповідь третя.В обіймах Братислави

Нотатки з подорожі до Братислави
.
Розповідь третя
.
В обіймах Братислави
.
Після короткої процедури поселення знову блукаю містом. До екскурсії досить часу. Ще вранці була у Києві, місті-побратимі Братислави, а зараз маю нагоду поблукати цим європейським містом. Братислава славиться унікальною атмосферою своєї пішохідної зони, вона навіть має свою назву – ,,Братиславська корза”. Столиця Словаччини значно менша від нашого Львова, у Братиславі мешкає від 400 тисяч до пів мільйона людей (цифри минулих років наводяться різні: 415 тисяч, 430 тисяч), у Львові понад сім сотень тисяч (до розвалу Союзу чула про майже 800 тисяч, зараз здебільшого пишуть про 725). Проте спокійна на перший погляд і тиха Братислава живе як столиця, не хизуючись тим. З теплим гумором маленьких пам’ятників, розкиданих по місту. До речі, це місто за свою історію встигло побувати столицею 5 разів, щоразу іншої держави. Унікальність історії міста накладає свій відбиток на поведінку його мешканців. Багаж великого історичного досвіду з вершинами слави та безслав’ям за плечима додає до впевненості (явне відчуття землі під ногами), аристократичності, стриманості, яку вона викохує, приємної простоти, відчутної при спілкуванні, а головне — доброзичливості. Тут люди швидко і по-діловому відгукуються, бажаючи ненав’язливо прийти на допомогу. Цікаво спостерігати, як вони рухаються, вслухатись, як говорять, приглядатись, як реагують.
Лаврінська вулиця виводить мене на вулицю Панську, де, оглядаючи будинки (тут майже кожен з них називають палацом, хоча вони тягнуться нерозривною лінією, що ускладнює мені таке сприйняття), бачу табличку про перебування Григорія Савича Сковороди у будинку Лінгвістичного інституту ім. Людовита Штура Словацької Академії наук. Під час мандрівки Європою у 1745-1750 роках Сковорода у складі царської місії, відвідавши Угорщину, приїхав до Братислави, яка тоді називалась Пресбург, а вже звідси його дорога лежала до Відня. Вірогідно, що Григорій Савич побував також в Італії, Німеччині й Польщі, хоча підтверджень припущенню поки не знайшли. Про Людовита Штура, ім’ям якого названий інститут, — словацького поета, філософа, лінгвіста, ідеолога словацького національного відродження, автора словацького мовного стандарту, що привів до сучасної словацької літературної мови, організатора словацьких революційних кампаній під час революції 1848—1849 років в Угорщині, мені ще нагадуватимуть не раз, навіть повідомлять, що є астероїд 3393 Штур, все ж залишаюсь трошки настороженою. Якщо словакам є за що його шанувати, то українцям, яким болить доля України, українофобія Людовита Штура, що прагнув політичної співпраці з Російською імперією, стоятиме кісткою в горлі. Ідеї Штура, до речі, й досі живі серед маргіналів. Моя подорож не обійшлась і без гіркого досвіду — несподівано, без причини, лише почувши, що я з України, зачепила мене одна агресивно налаштована до України словачка, намагаючись на високих тонах переконати мене, що Україна зобов’язана зробити все, чого хоче Росія, бо Росія — країна, яка врятувала Словаччину і світ від Наполеона й фашизму, напоумлювала, що ми маємо піклуватись про мир в Європі, а не про свої амбіції. Жінка не мала бажання абсолютно нічого чути від мене, воно й зрозуміло, — чужа історія, серце не болить, подумаєш, якийсь незрозумілий невидимий народ, якого в 10 разів більше, ніж словацького (величезну українську діаспору до уваги не беру), взяв і заявив про себе, краще б його не було, нема народу — нема проблем, пов’язаних з ним. Ми давно звикли до того, що хтось відверто нас нищить, хтось пропонує нищити, хтось хитромудро схиляє до капітуляції, хоча все це для нації одне — знищення, відмінність лише у швидкості зникання і способах.

Вечірня екскурсія почалась від Головної площі (Hlavne namestie). Приємна молода жіночка у швидкому темпі з запалом повідомляла мені історичні факти, жартувала, розповідала легенди. Ми майже бігали, залишаючи позаду Ратушу, куди я пізніше повернусь, щоб пройти по залах міського історичного музею, який у ній розташований, ренесансний фонтан Роланда або Максиміліана, статую лицаря Роланда, який вважається захисником міста, перший універститет, заснований у 1465 році угорським королем Матвієм Корвіном (Matej Korvín словацькою), Академію Істрополітана, Університет ім. Я. А. Коменського, палаци (дай Боже запам’ятати бодай назви Братиславських палаців: примасу, Мірбаха, Палфі, Естерхазі, Грассалковича), Михальські чи Михайлівські ворота з середньовічною вежею заввишки 51 метр, перед якими завершувався коронаційний шлях угорських королів, розглядали під ними «нульовий кілометр», біля якого заведено загадувати бажання, зазирнули до головного кафедрального храму, побудованого у XIV столітті, — готичного Собору Святого Мартина (Мартіна), у якому коронували 11 угорських королів і 7 королівських дружин (про коронацію Марії Терезії нагадує 300-кілограмова корона на позолоченій подушці, встановлена на 85-метровій вершині собору), собору, де поклоняються не лише Мартину, захиснику від бідності й пияцтва, до речі, Мартин — покровитель Мукачева, а й Кирилу і Мефодію, після чого вийшли до Дунаю, у який я закохалась ще в Будапешті, і звернули на всіяну фонтанами алею, якою дійшли до Словацького національного театру, де, перекинувшись кількома словами, попрощались. Темніє.

Шкодую, що не запитала про походження слова Прешпорек (Прешпорок). До 1919 року так називали Братиславу, німецькою – Пре́сбург, угорською — Пожонь. Оцей префікс пре-, який виокремлює вухо, в українській мові або підсилює слово, до якого приєднується, насичуючи відтінками, або є скороченням префікса пере-, тобто «по-іншому», «наново», «через кого чи щось», дуже цікаво звучить у цій назві.

Сотні століть переплутуються у голові знаками й символами. Через Братиславу, розташовану по обидва береги Дунаю, в передгір’ї Малих Карпат, пройшли різні народи, залишаючи якісь згадки про себе. Слов’яни з’явились на цих землях у 5 ст., до того тут встигли побувати кельти, німці, римляни. Перша письмова згадка про Братиславу в хроніках (Brezalauspurc) 907 року. 250 років у складі Угорщини, столиця Угорщини (1536 – 1783). Австрійська цісарівна Марія Терезія, коронована тут у 1741 році, половину свого часу проводила у братиславському замку. За її правління Пресбург процвітав, у ньому на правому березі Дунаю з’явився перший у Європі публічний парк — сад Янка Краля. Братислава пам’ятає також укладення мирного договору між Францією й Австрією після розгрому Австрії й Росії в Битві під Аустерліцом і повної поразки Австрії у війні Третьої коаліції (Пресбурзький мир), не забуває руйнівну облогу військами Наполеона, саме тоді згорів її замок, і окупацію міста легіонерами Празького уряду, своє довге перебування у складі Чехословаччини.

Завтра планую піднятись до Братиславського замку, з’їздити до замку Девін і поплавати на кораблику по Дунаю.

У хостелі, спілкуючись з моєю однокімнатницею (руммейткою, як каже київська молодь), за збігом обставин з Москви, довідуюсь, що кораблики з жовтня плавають раз на тиждень — у неділю, я ж, прибувши у понеділок, поїду звідси у четвер. Дуже шкода. А як мріяла… Слухаю оповідки сусідки про історію української гілки її роду на Чернігівщині, дивуюсь. Каже, що родина вела записи, які передаються з покоління в покоління. Якщо вірити моїй сусідці, Богдан Хмельницький, повертаючись з османського полону, де, як людина знатного роду, мав кілька наложниць, привіз одну наложницю з собою. Прибувши до України, гетьман, аби уникнути пересудів, вирішив свою наложницю десь прилаштувати. Врешті він позбувся проблеми, одруживши наложницю зі своїм слугою (прислужником) Адамом. Тоді ж Адам отримав прізвище Адамович. Цей Адамович, стверджувала жінка, — її далекий родич.

Засинаю, згадуючи Старий ринок, Костел і монастир францисканців, Капуцинський костел і монастир (Святого Штефана), Костел Тринитата (Святої Трійці), Костел і монастир єлизаветинок…