Мої роздуми про працю літописця (історика, журналіста, письменника…) навернули мене до полиць зі старими книжками.
Переді мною зараз на столі дві поетичні книжки: «Іконостас України» Віри Вовк (1988 р.) і «Фрески» Наталі Давидовської (1993). Обидві нагадують мені один рік — 1993, тоді я ще підписувалась інакше: Галина Мирославич. Через 20 років, у 2013-му, святкуватимуть дев’ятисоту річницю створення першого варіанта знаменитого літопису «Повість минулих літ».
«Оця свята вимогливість дитинства…» (Наталя Давидовська).
Мій перший вірш, який ніби вискочив з мене без моєї волі, коли я лежала хвора з температурою під 40 у чужій, але гостинній і дорогій серцю, квартирі, бо батьки робили вдома ремонт (не пригадую, чи то була осінь, чи весна, восени було ще 8 років, навесні вже 9, здається, що осінь, прикро, що не можу згадати чомусь точно) мав слова:
«Хай завжди летить крилата
Пісня правди і добра…»
І ціле життя, більша частина якого далеко позаду, серце потребує ПРАВДИ, світла, чистоти, добра…
Тому, мабуть, і пишеться. Навіть якщо ніхто й не читатиме…
