Коли по хаті бігає та лазить дітлашня, до якої звертаєшся ласкавими словами, мимоволі пестливі слова входять у твій лексикон. Вчора син, якому вже тридцятка, попросив дати дорогу зі словами: «Мені треба ручки помити». Я усміхнулась, і мені згадалось, що моя мама ніколи не казала слова коліна, тільки колінця: «Я встала на колінця», «Болять колінця», «Пшениці вам по колінця (віншування)», щось таке.
Усе це разом несподівано вилилось у дитячий віршик.
На колінцях
Повзе мама на колінцях,
Тато навкарачки,
Навперейми малюкові,
Навзаводи. Лячно
Він під ліжко швидко лізе,
Вже й не видно п’ятки,
А як звідти вилізати,
Геть не має гадки.
Просить мама: «Повертайся»,
Просить тато: «Сину,
Навпочіпки не ставай,
Зачекай, я вийму.
Не журися і не плач —
Можна все владнати.
Тато з мамою вже близько,
Будуть помагати.»
https://www.facebook.com/136123363263554/photos/a.653623654846853/1119594864916394/?type=3&theater
