З етюдником у руках
–
Чорний лелека
–
відчуваючи тривогу за майбутнє
він
озираючись
летів долу
(лише поезія подарована небу
залишалася там
аби дай Боже колись
могти знову піднятись)
наближався
леле
чорним відрізком тіла
з червоними краями початку й кінця
про застережні знаки яких
заведено згадувати лише по ночах
поміж розкритими
як рятівні парашути
крилами
ретельно приховуючи білий пух тильної сторони
під яким відкрите світлу серце
таке саме червоне
Галина Мирослава
Чудово пані… Галино. А ви про Мирослава /Ягоду/ нічого… не чули? Кажуть чоловіка.. засадили у підвал, а він там почав… вірші писати.
Дякую, Тарасе. Я знала про нього трошки від Наталки Половинки і від його сусідів з будинку, де у нього була художня майстерня. Він мав серйозні проблеми з психікою, як мені казали, періодично перебував у важких станах, повертався, творив і «пропадав».
Юрій Липа
Побачив видиво я. День сірів і в нім
З тисячолітніх соків лози виноградні
Препишні кетяги зродили в цілім полю.
Почув я голос: «То — вітчизни грона.
То — найбагатші жнива, що зросли з любови,
У дозрівнню пишнім мислі, чину й літ».
Побачив видиво я. Всі на чорних конях
Безжалістні їздці один за одним гнали
І наче в помсті, тратували стиглий сад.
І страх мене вгорнув. Вони ж топтали жнива
Свойого ураю й крови, і були свої це
З тавром скажености, і страхуб і зневіри.
О, хай би не діждати ще раз того стиду,
Об хай би не діждати тої ганьби,
Як тіло знищення не від чужинців бачить!
Чи ж довго нишить будуть, чи ж не стануть врешті
Ніколи в обороні свого, що найбільше й
Найбіль беззахистне — душі? Чи ж тут не буде
Господаря ніколи, тільки — пиха слуг?
І голос відповів: «Це тільки мить і проба.
Господар є . То — Бог. І він лозу відновить».