Почався Новий рік за старим стилем. За останні дні мені на пошту надійшло кілька повідомлень з одного комп’ютера під різними ніками, адреси поштових скриньок містять по кілька перенаправлень, всі закінчуються однією адресою у mail.ru. Листи з Донеччини, як підказує всюдисущий Google, однак написані англійською мовою, доброзичливі, з подяками, а от висвітлювати їх не наважуюсь через оці перенаправлення, через mail.ru, а ще мучить думка, що, можливо, людина з тих країв просто намагається врятувати себе цим заплутуванням… Внутрішньо прошу пробачення, що не публікую.
У голові крутиться вірш Валерія Іллі….
P. S. Цей вірш зі збірки «Розширеними очима», що вийшла 2005 року, за дивним збігом обставин її видало те саме львівське видавництво «Сполом», яке випустило у світ до того, у 2001 році, і мою збірку.
Я спілкувалась з паном Валерієм лише один раз у своєму житті, добре пам’ятаю свої враження, свої відчуття, бачу перед очима і зараз Його, його маленький кабінет, пригадую, як якісь люди заходили- виходили, а ми продовжували вести розмову, він читав твори своєї дружини та наполегливо радив «зайти у „Річище Великого Стилю“».
Я усе пам’ятаю і бережу в серці (це єдине надійне місце, як виявилось, де можу щось зберігати) подаровану мені паном Валерієм «Сваргу», його листа, де він дуже прихильно висловився про мої перші речі, частина з яких з часом безслідно якимось чином зникла, порівняв мене з Траклем, про якого тоді майже нічого не знала, таким йому видалось моє письмо…
Я знала, що Чорнобиль пройшов крізь нього, що у нього проблеми зі здоров’ям (він про це говорив під час розмови), та навіть припустити не могла, що так скоро він піде за небокрай… Тужно…
