От і покинула світ остання з 5 дітей моїх діда та баби по татові. Тато, наймолодшенький, відійшов другим.
Першим був Петро, Петро Козак, він загинув у криївці, відмовившись, як зробили й інші упівці усередині схованки, добровільно перейти на бік радянської влади… Живим не залишився ніхто. Разом з Петром пішла з життя і його дівчина.
«Яструбки» довго не могли знайти цю криївку. Знали, що має бути, протикали все, що видавалось їм підозрілим, а відшукати таки не могли. Однак вивідали, де живе Петрова кохана. Арештували, наказали одягнутись у найкращий одяг, спуститись у криївку та передати воякам, що обіцяють життя в обмін на співпрацю, і повели під конвоєм селом. Вишиванка дівчини приворожувала як писанка, а червона хустина наче розрубувала простір і застигала кров’ю в очах.
З дівчиною порозмовляли так, що вона була певна — вони достеменно знають місцезнаходження криївки, тож повела усіх просто туди. Люди вгрузали в землю від розпачу та страху. Біля входу юнка зупинилась і гукнула до хлопців — її тут же впустили. А вже через кілька хвилин звідти почулось: «Гей у лузі червона калина…», спочатку тишу прорізав проникний голос дівчини, а потім ударив звуком увесь хор… За тим був вигук: «Слава Україні!», що луною розносився навкруги…
Поки не залунали вибухи.
Мертві тіла на возах довго возили селом. Червона хустина хиталась від вітру та спадала краєм на шлях, залишаючись у кожному серці…
