Подяки художнику Юрію Шевчуку за такі гарні машини
Галина Мирослава. «У дорозі» (оповідання для дітей)
Ми з братиком їдемо з батьками на гостину. Тато сидить за кермом, ми з мамою товчемося ззаду. Дорога зовсім замашинена. Хоч нам треба поспішати, всі авта вишикувались рядами й не рухаються. Тато комусь телефонує. Я мовчу, хоча дуже хочеться його питати, а ще більше — радити, та я знаю, що він не любить втручань у розмову. Чую, що татко комусь пояснює: «Ми стоїмо». Мій маленький братик відразу реагує, звертаючись голосно до мами: «Мамо, але ж ми сидимо». Мама вказівним пальцем дає зрозуміти, що не слід так говорити, а коли тато вимикає телефон і кладе набік, пояснює: «Тато вибачався, що не встигаємо, він говорив про транспорт, а не про нас. Машина не може зараз їхати — вона стоїть нерухомо в черзі за іншою машиною, яка теж завмерла в очікуванні. Ми, пасажири, дійсно сидимо, але навіть якби ми лежали або лазили по машині, тато б промовив, що стоїмо, міг ще сказати, що застрягли».
Я дивлюсь на дорогу і бачу, що одна з машин перед нами різко звертає ліворуч. Цього разу і я не можу змовчати. Раджу татові повернути. Тато, стримуючи незадоволення, звертає мою увагу на суцільну білу лінію, що ділить дорогу на дві смуги, по одній з яких ми їдемо: «Розмітку бачиш? Переїжджати цю лінію заборонено». Я киваю головою.
«Невже нам сьогодні не вдасться погостити?» — думаю, поки мама виймає з торбинки канапки. Кілька хвилин перекусу, аби хоч трохи уприємнити день, не втішають мене анітрохи. Цілий тиждень я чекав подорожі й гостини.
З випускної труби автобуса, який стоїть перед нами, починають вистрілювати гази. Тато заводить машину і каже: «Рушаємо». Бачу, що братик розуміє — мова йде про машину, але чомусь намагається встати зі свого стільчика, наче планує йти. Мама хутко всаджує його на місце і поглядом дає зрозуміти, що так не слід робити. Він флінькає**, проте змушений коритись, хоча ще довго усім докучає. Проїжджаємо тріньки* і різко зупиняємось. Мама каже :«Нас притискає час, але змінити нічого не можемо». Ми готові розплакатись, тоді мама пропонує нам вибрати, що робити: розповідати власні історії, слухати казки, вередувати. Ми втомлені, тому вибираємо казки. Казки, які нам розказує мама, ми знаємо, тож наввипередки з братом підказуємо, також щось вигадуємо і додаємо від себе.
За вікном темніє. Місяць виставляє роги, як корівка, і киває на зорі. Ми позіхаємо. Мама вмикає колискову на телефоні. І ми засинаємо.
