і він видихався
ця швидкість була не його
і плутались кроки
і серце стискало без жалю
ховалося сонце лягаючи в очі на дно
і він відчував
що все далі від світу
все далі
і чув він як мозок
вже не відкидає шуми
немає різниці між мовами
відліком
часом
він не контролює на швидкості
не контролює він ні
і нахили водять його а не він ватерпасом
лишалось довірити
серце своє не собі
лишалось розчулення
і відчуття неземного
стелилося небо у стежку
десь там далебі
хтось кликав і кликав додому
(Галина Мирослава)
Якщо кличуть, значить чекають – а якщо знати, що чекають, – все можна подолати
Так, ми вплетені у світ, зі своєї та не зі своєї волі, і ці сплетіння тримають кожного з нас, мовби зірку в системі, поки та зірка ще має внутрішній вогонь, проте рано чи пізно приходить час, коли зірка гасне, попри усі бажання її втримати…