Адам Пайґерт “О Україно”

O Ukraino! o Ukraino!
Matko kozaka, i matko konia,
Kolebko gęśli, wieszczów dziedzino,
Tęsknoż mi, tęskno do twego błonia!

O ukochana ziemio Bojana,
Matko dnieprowych dum i Farysów,
O czarodziejko, mnie tylko znana
Z twojego wieszcza opisów!

Och! i ja także dziecko Podola,
Kocham równiny, szerokie pola;
I jak na jawie duszą stęsknioną
Widzę, com nigdy nie widział okiem:
Górą błękitno! dołem zielono!
O Ukraino! o Ukraino!
Po twojem błoniu bujam szerokiem,
Z wiatrem, jak fala burzany płyną,
Na wiatr się grzywa miota rumaka,
W stepowej trawie strzemiona toną,
Dołem zielono! a górą sino!
O Ukraino! o Ukraino!
Trzebaby chyba skrzydła mieć ptaka,
By nie zazdrościć jeździe Kozaka.

Powiedz mi jeszcze, powiedz Zaleski!
Jak tam rozkoszą poi się łono?
Step tu zielony, step tam niebieski,
Och! to i w duszy jasno zielono!
Niebo gwiazdami, ziemia kwiatami
Złocą się błyszczą, wonieją, płoną,
W dal płynie stepów morze bezbrzeżne,
Myśl pod błękitu ciśnie się sklepy,
Na koczowiska gwiazdek nocleżne…
Boże! coś takie stworzył dwa stepy,
Mnieś nie dał bujać po stepach ziemi!
Kiedyż, rzuciwszy życia padoły,
Wzlecę, gdzie skrzydły szumią srebrnemi,
Farysy nieba, Anioły?

О Україно! О Україно!

Ти козакові й коневі мати,

Колиско гуслів, поетів країно,
Тужу за твоїми полями у шатах!

Моя ти кохана земле Бояна,
Мати дніпрових дум і Фари′сів,
О, чарівнице, мною ти знана
З описів віщих співців, бандуристів!

Ох! І я також дитина Поділля,
Кохаю рівнини, полів цих привілля;

Як на яву бачу зболені душі,
Те, що ніколи не бачив я оком:
Гори блакитні! Доли і пущі!
О Україно! О Україно!
Твоїм я лугом гуляю широким,
З вітром, як хвиля буремна, плину,
Тут румака′ розсипається грива,
Стремена в траві степовій тихо ринуть,
Зелено долом, а зверху синьо!
О Україно! О Україно!
Хіба бути птахом метким, сизокрилим,
Аби′ козака′м не заздрити смілим.

Оповідай мені, друже мій чесний!
Як там напоює лоно медом?
То степ зелений, то степ небесний,
Ох! І в душі так ясно зеле′но!
Небо у зорях, квіти у морі
Степу, що сяє золотом денно,

І в далечінь плине тихо безкрає,
Думи ж злітають під синє склепіння,
Де кочових зір нічліг  пролягає…
Боже! створив ти аж два степи′ вільні,
Тільки я степом землі не гуляю!
Але як кину життя цього доли,
Злечу я, де пурхають крила в розмаї
Лицарів неба, ангелів, вгору?

( У перекладі ГалиниМирослави)

До речі, Адам Пайґерт був сином поета та художника Юзефа Каласантія Пайґерта (1799-1871), відомого бібліофіла (його бібліотека нараховувала кілька тисяч томів. Згодом книгозбірню збагачував син Адам та його діти). Адам успадкував майно, руїни  замку та збудований батьком у 1840 році новий двір у селі Сидорів над Збручем (Пайгерти, згідно з родинними переказами, походили з Курляндії з місцевих кавалерів. Після секуляризації Прусії одна з гілок цієї родини зрусифікувалася. Інша гілка прибула до Польщі за панування Вазів. Дід Адама Ігнацій розділив сидорівський ключ поміж своїми синами: Юзефом Каласантем і Антонієм. Пізніше Сидорів дістався Юзефу. Частину маєтку отримала також дочка Людвіка Дзєржковська. )

Адам отримав хорошу освіту вдома, яку доповнив навчанням у Львові. Належав до групи молодих авторів, які публікувались у галицьких часописах.  Його другом був Корнель Уєйський, що став  хрещеним батьком маленького Корнеля, молодшого сина Адама.

Усе своє життя поет перебував під сильним впливом романтизму, особливо Г. Байрона та Ю. Словацького.

А. Пайґерт відомий і своїми перекладами поезій з англійської мови, зокрема з Г. У. Лонгфелло, Г. Байрона і Т. Мура. Він переклав на польську мову “Юлія Цезаря” Вільяма Шекспіра (1859 р) та “Ґвіневеру” Альфреда Теннісона.

 Портрет Адама Пайґерта, виконаний Йозефом (Юзефом) Голевіньським (Józef Holewiński).