26 лютого

26 лютого

Сьогодні знову йдуть думки про Крим…

І про тата, який щороку возив мене дитиною туди, пригадуються його розповіді. Він був одним з тих, хто заробляв у Криму нелегку копійчину на будівництві. Згадую, як ми з ним гуляли біля “України” (санаторій) в Місхорі, який тато будував, як відвідували родину його найкращого кримського друга-татарина, з яким разом день за днем виконував будівельні роботи кілька років, маленьку квартирку, схожу на комірчину, де не було місця розвернутись, а татів друг ладен був десь нас трьох притулити, якби ми тільки захотіли…

Обох чоловіків зближував біль пережитого переселення.

Родину тата викинули, як і всіх мешканців села, просто посеред ночі, бо прийшов наказ зверху про обмін територіями. Нашвидкуруч всі збирались зі сльозами та голосінням, сідали на вози і їхали туди, куди їм казали… У голові стоять почуті колись слова: “Ми повечеряли сльозами”…

Перед очима постають вози з України, що їдуть за наказами (“по величайшему позволению”) катерин, олександрів, йосипів… століття за століттям…

А, найстрашніше, що це продовжується…

(У вірші не плуга, а плугу з закінченням у, аж ніяк не є випадковим, адже це не щось конкретне, це мовби вітру, що перекидає землю, перемішує, глибоко зорює-переорює…)