18 липня

Десь у четвертому чи п’ятому класі я написала листа до журналу ,,Барвінок”, не пригадую тих віршів, які туди відправила, навіть про що вони були згадати не можу, бо згодом частину викинула, частина сама кудись щезла, загубившись при неодноразових переїздах. З журналу мені прийшла відповідь, що вірші хороші, проте написаних дітьми віршів вони не друкують, можуть публікувати лише малюнки, порадили мені надіслати свої малюнки. Цей лист для мене був як грім з ясного неба. Річ у тому, що вірші для мене не були забавою чи вправлянням у складанні, я поділилась найдорожчим, а запис про надсилання малюнків був з серії: ,,Пане, ви ж лікар, будь ласка, занесіть ці коробки з ліками до аптеки”, тим паче, що  до того ніколи не мала бажання сидіти вдома та малювати, це було не моє, я любила блукати безлюдними місцями, насолоджуватись шумом вітру, похитуванням трав, відчувати себе частиною природи, промовляти до себе віршами, які вкрай рідко записувала, точніше, майже не записувала, зрештою, навіть не потребувала друку, просто хотіла ними поділитись, як діляться яблуками зі свого саду.

Мама теж прореагувала несподівано – вона вирішила, що я хочу уваги (принаймні журналу), тому взяла мене за руку та відвела до художньої студії в Палаці культури. Це вже була середина року, ми зайшли до студії під час заняття, мене тут же посадили біля великого, як на мене, мольберта і сказали, щоб малювала бюст, який стояв на шафі. Це був другий шок. Мене тримав у напрузі переляк, мені не вдавалось нічого, а викладач підходив і нервовим голосом дорікав. Витримала ще одне заняття через тиждень, після чого до малювання добровільно не бралась, навіть на уроці образотворчого мистецтва в школі тремтіли руки. Однак відтоді пильно приглядалась до витвореного іншими людьми, чи то на папері, чи то з глини, металу, тощо, захоплюючись та обожнюючи.

 

Сьогодні, переглядаючи роботи Христини Ходаківської, з якою зазнайомилась на Facebook, і знайомством з якою дуже дорожу, перед очима пробігло вкотре дитинство.

Вітаючи Христину від усього серця з особливим днем – Днем народження, ще раз хочу подякувати їй за  витончені роботи, її щирість, за настрій, яким вона щедро обдаровує.

 

/ / / /
    Галина Мирослава

    Галиною Мирославою та Галкою Мир (дитячі речі) я стала у 90-х роках минулого століття, малою дитиною підписувала свої записи по-іншому: Ляля Щаслива (в родині мене називали Лялькою, коли була маленькою, навіть зараз коли-не-коли так можуть сказати старші за мене), якийсь час побувала Галиною Мирославич та під родинним прізвищем Козак, у газеті ,,Ратуша" мене представили одного разу під прізвищем по чоловікові (з ним також одного разу взяла участь у Літературному фестивалі в Чернівцях)...