З етюдником у руках
–
Чорний лелека
–
відчуваючи тривогу за майбутнє
він
озираючись
летів долу
.
(лише поезія подарована небу
залишалася там
аби дай Боже колись
могти знову піднятись)
.
наближався
леле
чорним відрізком тіла
з червоними краями початку й кінця
про застережні знаки яких
заведено згадувати лише по ночах
.
поміж розкритими
як рятівні парашути
крилами
.
ретельно приховуючи білий пух тильної сторони
під яким відкрите світлу серце
таке саме червоне
(ГалинаМирослава)
Чудово пані… Галино. А ви про Мирослава /Ягоду/ нічого… не чули? Кажуть чоловіка.. засадили у підвал, а він там почав… вірші писати.
Дякую, Тарасе. Я знала про нього трошки від Наталки Половинки і від його сусідів з будинку, де у нього була художня майстерня. Він мав серйозні проблеми з психікою, як мені казали, періодично перебував у важких станах, повертався, творив і “пропадав”.
Юрій Липа
Побачив видиво я. День сірів і в нім
З тисячолітніх соків лози виноградні
Препишні кетяги зродили в цілім полю.
Почув я голос: “То – вітчизни грона.
То – найбагатші жнива, що зросли з любови,
У дозрівнню пишнім мислі, чину й літ”.
Побачив видиво я. Всі на чорних конях
Безжалістні їздці один за одним гнали
І наче в помсті, тратували стиглий сад.
І страх мене вгорнув. Вони ж топтали жнива
Свойого ураю й крови, і були свої це
З тавром скажености, і страхуб і зневіри.
О, хай би не діждати ще раз того стиду,
Об хай би не діждати тої ганьби,
Як тіло знищення не від чужинців бачить!
Чи ж довго нишить будуть, чи ж не стануть врешті
Ніколи в обороні свого, що найбільше й
Найбіль беззахистне – душі? Чи ж тут не буде
Господаря ніколи, тільки – пиха слуг?
І голос відповів: “Це тільки мить і проба.
Господар є . То – Бог. І він лозу відновить”.