Артилеристи (Гармаші). Дитяче. ГалинаМирослава/ГалкаМир

Кропива

Якось маленький Лесик приїхав у гості до дідуся, що жив у залісненій місцевості. Його сивастий дідусь працював лісником у лісі й любив повторювати: “Я тільки там, де лісно”. Хлопчик обожнював гостювати у діда, адже той залюбки брав хлопчину з собою геть усюди, куди міг, і розповідав про все навколо. “Це моя дідизна**”, — повторював щоразу, коли брав малого з собою до лісу. Улюблений дідунь завжди з піднесенням показував, як ростуть рослинки від насіннячка аж на повний зріст, як потрібно прихиляти гілочки й присипати землицею, щоб ростинка продовжувала йти по ґрунту далі, пускаючи корінець і новим стебельцем вистрілюючи в іншому місці. Лесик з дідусиком разом розсаджували розсаду й саджанці на відведених для цього ділянках. Це було дуже цікаво, радісно й приємно. Тільки одне приносило роздратування, — несподівані зустрічі з кропивою. Хлоп’я завжди сердилося на неї, бо, куди б не йшло, вона примудрялась його вжалити, хоча хлопчик не мав звички заголювати ноги, як йшов лісом. Але кропива все одно брала своє: то до рук діставалася, то, якщо закривав руки, щілину між шкарпеткою і штаненятами знаходила, іноді до шиї дотягалася, або й обличчя. Але коли дідо зауважив, що Лесик не дає собі ради з кропивою, от-от і приснуть йому сльози з очей, протягнув своєму улюбленому онучкові листочок кваску* зі словами: “Притули — легше стане”, а за тим підвів хлопчину до ростиночки, аби вказати на волоски, у яких ховаються жала, тоді спокійно взявся за стебло, тільки так, що притулити волосинки до нього, приказуючи: “Тепер не вкусять. Дивись, — і відкрив руки долонями догори, а потім донизу, — жодного пухирця”.

А якось дідусь підняв з землі довгі засохлі стебельця кропиви, потер їх між руками й отримав нитки, які сплів у косицю. Такого дива Лесик раніше не бачив. Дідуньо виплів з кіски кумедну бабку й почепив на Лесиків новий капелюшок, проказавши: “Сподіваюсь, не полетить”. Лесик стрільнув очками на діда — і вони обоє одночасно пирснули сміхом.

Наступного дня, коли сусідські хлопчаки прибігли побавитись з Лесиком, дідусь запропонував їм поглянути на лісову стрільбу. Хлопці перезирнулись, не розуміючи, про що дідунь говорить. Хто б з хлопчиків не хотів повоювати?! Дітлахи давно знали добру вдачу сивоскронного дідуся, тож гусачком рушили за ним. А хитрий лісничий провів їх через гайок до заростей кропиви, де взяв та й зупинився. Хлопці, затамувавши подих, роззирались доокола, а нічого не розуміли. Про яку стрільбу йдеться?!

— Тихо. Дивимось сюди, — і дідусь направив палець на квітучу кропиву.

У повітрі навколо кущів стояв легкий димок. Пух-пух — і до щебету в серці на всі боки вистрілював пушок.

— То мої артилеристи, — бадьоро промовив дідусь, — кропив’яні хлопчики. От гармаші — так гармаші!

Хлопці розвеселились і один за одним почали підстрибувати. Один з них навіть вигукнув:

— Але ж ви, діду! Жартівник!

— А хіба не чудово? — відгукнувся дідусик.

— Приголомшливо, — підтримав Лесик. І через хвильку додав:

— Чого-чого, а такого я не очікував.

Артилеристи. Мала сторінка

/ / / /

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *