знову чуєш Птахиню
що покриває крилами нове гніздо
як дахом солом’яним
під яким і в лютий мороз тепло
і судини від холоду не тріскають
і тромби не обриваються
під який вода не потрапляє
по пір’їнках униз стікаючи
ти знову її чуєш
коли загроза наступає на п’яти
біжиш назустріч
старою стежкою
з обсипаною штукатуркою шкаралупи
обливаючись потом надії
як до рятувального човна
що може щезнути за обрієм без тебе
Птахине
берегине
а вона все інших обрисів набуває
то матір’ю то сестрою
то тілом то напоєм
їжею
ніччю
горизонтом стає
і забуттям повним
(Галина Мирослава)
