Нотатки з подорожі

Передмова

Нотатки після

Перед від’їздом до тієї частини Європи, що простягається за нашим кордоном, я налаштувала себе на стан повного відриву від буденних клопотів, відповідальності, ,,хвостів”. Утікала й раніше, особливо у станах, коли світ вимучував до розтирання в порошок, та простір, у який виходила, був віртуальним.
Цього разу я вирвалась з відкритими обіймами у світ реальний за межами моєї реальності.
На кількох світлинах, зроблених у відпустці у рідкісні моменти, коли я перебувала у стані повного відриву від минулого, майбутнього, а просто, сповнена всеохопної радості, стояла на катері, що плив по Сені, серед великої кількості молодих людей у піднесеному настрої, безтурботно роздивляючись довкола та осягаючи безбережність берегів та неба, я виглядаю настільки молодою, що вже наче і не я. Це світлина не мого тіла, це зображення стану душі.

Вік — лише маска, яка накладається на тіло, у якому захована душа, і виформовує іншу, не дуже привабливу, будову. Насправді, молодість нікуди не може щезнути, якщо ми добровільно не накладаємо на неї шар за шаром фарбу чи віск, і навіть вони чи їх частина можуть бути змитими чи знятими при зміні способу сприйняття світу.

Маю переконання, що основа тривання молодості зовсім не у дієтах, стримуваннях чи нестримності, не у кількості фізичних вправ чи їх відсутності. Це внутрішня всеохопна безумовна радість, любов до світу у всіх його проявах, повне покладання на Бога попри все те болюче, що з-за кущів чатувало чи може чатувати. А все решта – гарні аксесуари, приємні, як посмішка сонця чи легкий вітерець.

Попри те, що жити нікому не просто, і злу не можна давати поширюватись, бо воно нищівне, мало того, епідемічне, від нього слід вакцинуватись, та все ж маска, яку витворюють жалі, недовіра, роздратування… не вартує того, щоб її носити.

Нотатки післяПеред від'їздом до тієї частини Європи, що простягається за нашим кордоном, я налаштувала себе на стан…

Gepostet von Halyna Myroslava am Montag, 8. Juli 2019


Запис перший

Пробудитися в Будапешті

Довго, навіть не знаю, коли та куди вони щезли, у батьківській квартирі в Червонограді, тоді це була вулиця Тімірязєва, згодом вона стала Купчинського, висіли дві красиві речі, привезені мамою з Будапешта, куди вона їздила якось з учительською делегацією. Мама казала, що це були символи Угорщини — маленьке серце з повсті з квітами на ньому та такий самий сувенірний капець. Вона також розповідала дещо про Будапешт і Се́кешфегервар, про заслужено неприязне ставлення угорців до тих, хто приїхав з Союзу, українці добре розуміють їх, вони теж знають, що таке біль родової пам’яті, який не стирається ніколи, так, про нього можна призабути, та в певні моменти він має здатність вилазити на поверхню.
І от я на угорській землі. У порівнянні з Україною Угорщина дуже маленька, якихось 10 мільйонів мешканців. Що першим впадає в очі, коли опиняєшся за кордоном, — дороги та охайність навколо них. Щодо угорських сільських будиночків — то вони зовсім не схожі на наші: тихенькі, сіренькі здебільшого, наче їх мешканці бажають бути непомітними, прагнучи, щоб ніхто їх не відволікав. Брак барв, до яких звикло моє око, трохи пригасив цікавість, тож я заснула. А прокинулась уже в Будапешті.
Українське містке слово місто містить у собі натяк на те, що традиційно будь-яке місто має закладатися на березі річки, не дивно — для його виживання потрібна питна вода. Тому перше, що мимоволі шукають очі у місті, — річку, артерію. І от настає момент зустрічі з Дунаєм, оспіваним, дорогим, хоча навіть в Україні досі його не бачила, так якось склалось, хто знає, може і до української Венеції – Вилкового колись дістанусь.

Розкішний Дунай… Закоханість угорців у Дунай відчутна в архітектурі по обидва береги, на одному з яких (правому) західна частина міста – Буда, на другому — Пешт, а також у мостах. Такої кількості величних мостів неподалік один від одного навіть не очікувала побачити. Десять мостів, вісім з яких — автомобільні, промовляють без слів: міст Ракоці зі спеціальними величезними дзеркалами, що висвітлюють рівномірно дорогу з 35-метрової висоти; незворушний найстаріший подарунок місту — кам’яний Ланцюговий міст Сечені, найновіший і найдовший вантовий міст Медьєрі, мости Марґіт, другий найстаріший міст міста, що складається з двох частин під кутом 165 градусів, і Арпада, збудований на місці мосту, поставленого римлянами для поєднання форту і старого римського поселення Аквінкум, мости Ержебет і Петефі (а таки приємно почути прізвище поета у назві мосту!), міст Свободи. І все це перед моїми очима.
І досі продовжую плисти на пароплаві, попиваючи маленькими ковтками токайське вино, улюблений напій Людвіга ван Бетховена, та аристократично насолоджуючись красою природи і людських рук.
А тканинне серденько хитається і капець йде далі


Запис другий

Який твій стрій, Австріє?

Відстань від Будапешта до Відня така ж, як від Львова до гуцульської столиці Ясіня польовими дорогами. Європейські дороги — одне задоволення, тому можна спокійно помріяти та з насолодою дивитись на місцеві краєвиди через вікно.
Звукосполучення <<стр>> завжди викликало у мене подив.* Не лише у словах рідної мови. Слів, у яких є таке сполучення, можна знайти настільки багато, що для них самих знадобився би словник. Щоразу зустріч з ними стає особливою подією, про що б не йшла мова: про дівочий стрій, страву, який-небудь струс, бажання виструнчитись струною, нестримність, стріли, рух підстрибом, струшуючи буденність та відкидаючи нестравне, тим більше від таких болючих, як страждання, стронцій, страта, мовби у <<стр>> прихована пристрасть, за якою стоїть стратегія якогось масштабу.
Та лише нещодавно, ладуючись у подорож до Відня, зауважила знайоме <<стр>> у слові Австрія.
І хвиля стріблої радости (колись срібло називали стріблом) стрепенула мене та підняла, бо через серце Австрії, через її столицю, тече величний Істр (антична назва Дунаю, що промовляє до мене: ,,І стр…”), він, починаючись у Німеччині та протікаючи через Відень, Братиславу, Будапешт, Белград, впадає в Понт Евскінський (Чорне море) сімома рукавами, п’ять з яких на території Румунії, а два — таки наші, саме вони ведуть до Кілійського та Старостамбульського гирл.
Очікуємо бути в Австрії опівдні. Стрійно! Змінюється ландшафт, обабіч дороги більшає кількість вітряків, часом схожих на ті, які так цікаво було колись уважно розглядати у Східниці, коли вперше їх побачила, де-не-де видно сонячні панелі, а на лініях електропередач до великих авіаційних обмежувальних червоних куль починають додаватись білі, значно менші за розмірами

—————————-

Запис третій

Ще день — а вже Відень.

Їдемо автобусом, а відчуття інші — продовжую плисти по Дунаю. Десь в голові пролітає згадка про Нестора Літописця, який вважав, що прабатьківщиною слов’ян був Дунай, зрештою, ніхто й досі достеменно не може сказати, де була та благословенна праматеризна.
Серце розширюється, бо на горизонті виписується Відень, те величне місто, що колись почалось з маленького кельтського поселення Віндобона (біла основа, біле місто). Німецькою Відень — Wien [ві:н]. І справді — не воно (місто), а він, не давній град, звичайно, його час йде за іншими правилами, легінь, молодик, чимось схожий на вишуканого білого іспанського коня, якого фотографую в Королівських стайнях, дослухаючись до розповіді екскурсовода. Рухаюсь з групою, роздивляюсь навколо — щось нагадує домашню атмосферу рідного австрійського Львова, а щось — настільки помпезне, що виразно кричить про великі амбіції імперій, десь мовби “пахне” баченим не раз Санкт-Петербургом, а там, де вже аж перенасичене атрибутами, викликає теплу посмішку.
Трохи втомлена екскурсією, припадаю до альпійської води, яка безвідмовно ллється з помпи, зауважую внизу мисочку, передбачливо поставлену для тварин. Молодці! – думаю собі та йду далі.
А Дунай тут — геть не такий, як будапештський, — тугий, зібраний, напружений, як жила у могутньому тілі, у якийсь момент навіть видається, що він чимось схожий на імперський батіг, та все ж розслабляюсь — аж тоді починаю чути наскільки багато у цьому повітрі Вольфганга Амадея Моцарта, усюди повторюють його ім’я, як імена Сісі (ще в голові свіжі будапештські розповіді про королеву Єлизавету Баварську, імператрицю Австро-Угорщини, величний пам’ятник, міст Ержебет…), Густава Клімта, Зигмунда Фройда. Насолоджуюсь блуканням вуличками, якими, думаю, ходили Йозеф Гайдн, Людвіг ван Бетховен, Франц Шуберт, Йоганнес Брамс, Густав Малер, Ріхард Штраус, іноді навіть здається, що чую їх кроки у супроводі їхньої музики. Минаю Віденську Оперу, де колись диригував Герберт фон Караян. Згадую, що з цим театром пов’язані долі трьох знаменитих українських оперних співачок: Вікторії Лук’янець, Ольги Безсмертної, Зоряни Кушплер. Що не кажи, а приємно.
Блукаю площею Святого Стефана, зацікавлено затримуюсь біля символу Австрії та самого Відня, історія якого починається ще в 1147 році, — величному Соборі святого Стефана, який пообставлений риштуванням — проводяться ремонтні роботи. Задираю голову високо догори, щоб роздивитись шпиль, що стримить вгору на 136 метрів, милуюсь черепицею даху зі знайомим з писанок орнаментом, зазираю досередини, щоб подумати про те, що не має часу.
А от і Гофбург — колишня резиденція імператорів Австрії, сьогодні — Президента Австрії, з соборами, музеями, бібліотекою, імператорською скарбницею, стайнями, школою верхової їзди, Бурґтеатром. Ходжу туди-сюди, милуюсь розарієм, пам’ятником Моцарту, квітник перед яким має форму скрипічного ключа, пам’ятниками Гете та Шиллеру, вкотре минаю Музей мистецтв, розглядаю трамваї, витираю з очей сльози — чума, бомби… Неподалік бачу Літературний музей.
Нарешті купую своїм у подарунок скрипаля на пружинці, від якого не можу відвести очей, — сама би бавилась, смакую морозивом, усміхаюсь про себе, згадуючи, як одним штрихом екскурсовод розвінчала міф про багатостраждального бідного Моцарта, у який я вірила все життя, не розумію, для чого було замовчувати — це ж прекрасний урок для дітей на тему: як зловживання азартними іграми навіть дуже багатих та успішних, що можуть собі дозволити винаймати квартири в найдорожчому районі столиці, може перетворити у настільки бідних, що їх не зможуть і поховати на цвинтарі.
Ноги не слухаються — знаходжу собі місце в Церкві святого Петра, на вівтарі якого зображене «Зцілення кульгавого Святими Петром та Іоаном біля червоних дверей Єрусалимського храму». Не інакше, як саме зцілення мені зараз хочеться. Розглядаю це полотно М. Альтомонте і розслаблено слухаю органний концерт, який щойно тут почався.
Дивлюсь на годинник — хоча у серці шкребе своя історія, пов’язана з родиною та Галичиною, розумію, що нічого цього сьогодні вже не встигну. У Відні десь є пам’ятники й меморіальні дошки нашим відомим мужам, нашому славетному козацтву та… Пробач мені, Ю. Кульчицький, пробачте усі, про кого пригадую та про кого забула, чи не знала та й забула. Тішу себе думкою, що саме тут, де стою, ступали ноги Івана Франка, Лесі Українки, Леся Курбаса, Пантелеймона Куліша, Івана Пулюя, Михайла Грушевського, моїх родичів …
Кажуть, сьогодні у Відні проживає 17 тисяч українців, приблизно один на 1100 мешканців, а у всій Австрії, населення якої не дотягує до 9 мільйонів, наших нараховують аж 75 тисяч. Хтось би з них таки розповів щось, та пора вертатись до автобуса. Виїжджаємо. Нас чекає Франція. Бувай, Відню, підходить ніч. Ще не раз тебе згадаю, попиваючи з горнятка, на якому зображений Моцарт, колись привезла мені його з Відня у подарунок донечка.


Нотатки з подорожіЗапис третій-Ще день — а вже Відень.-Їдемо автобусом, а відчуття інші — продовжую плисти по…

Gepostet von Halyna Myroslava poetry am Donnerstag, 18. Juli 2019

—————————————————————————

Запис четвертий

Перші па у Парижі

Виїжджаємо з Відня. Ніч швидко поширюється. Встигаю лише іноді виокремити написи на дорожніх знаках. Намагаюсь не заснути. Минаємо табличку, на якій написано Зальцбург, бачу вогні міста, однак нас там не буде, жаль дуже, та змінити нічого не можна. Спішимо. Раз на три години зупиняємось на пів години, а то й годину, на придорожніх заправках і рушаємо далі. Залишаємо позаду Австрію. Нас зустрічає мовчазна нічна Німеччина. Засинаю.
Пробудившись, перше, що на автоматі роблю, — питаю: ,,Ще не Франція?”
Напівсонно розтягую про себе слово Париж — і відразу незрозуміло звідки імпровізуються у моєму тілі піднесеність, легкість, відчуття, що просто зараз балетними па закружляю в повітрі над землею. Одначе крізь марево пригадую, що відстань між Віднем та Парижем становить 1 237 км, ще досить довго, тож знову поринаю у млосне дрімання.
Приємні дороги, пейзажі довкіл, але постійне перебування без руху в автобусі створює певний дискомфорт, що не дає в повній мірі насолоджуватись дорогою..

І от Франція. На дорогах з’являються квіти, пейзажі барвистішаютьдомашнішають, легшає на серці. Щезає відчуття тривоги. Милуюсь. Чую: ,,Зараз буде Париж. Не лякайтесь”. В’їзд у місто дійсно приголомшує — море наметів, скручених з якихось різношерстих, часто брудних, коців, вони стоять просто на траві поздовж доріг, біля них крутяться чорношкірі хлопці, мулати, видно й жінок у хіджабах. Поміж звичних робітничих будинків зустрічається чимало таких, які претендують на оригінальсть, та ці люди, біженці, чи, може, вимушені переселенці, зі своїм невпорядкованим диким побутом створюють важку атмосферу. Ловлю себе на думці, що боятимусь тут виходити з автобуса. Дивуюсь терплячості французів  — це ж яка витримка!
Ще трохи — і вже бачимо інший Париж, святковий, сповнений величі та міри. Автобус зупиняється біля причалу майже просто під Ейфелевою вежею. Два дні тут стоятиме і служитиме нам орієнтиром. Звідси починається наше перше знайомство з містом вздовж Сени по зовсім іншому асфальту, до якого ми звикли, — м’якому, ніжному, наче гумовому, настільки приємному, що якоїсь миті хочеться нахилитись до нього та погладити.  Сьогодні побачимо Марсове поле, Лувр, Єлисейські поля, Тріумфальну арку,  дім Інвалідів, музей Орсе, відвідаємо каплицю Чудотворного Медальйону Богородиці, помолимось у кафедральному храмі святого Володимира Великого, що належить до єпархії УГКЦ (про це дорозповім вже завтра)…  Буде цього вечора і ще дуже емоційне плавання на річковому трамвайчику до острова Святого Людовика та назад. Береги Сени, всіяні розслабленими людьми, що сидять, звісивши ноги над річкою, лежать, розмовляють між собою у невимушеній атмосфері, щось попиваючи, плавно вигинаючи свої тіла і голосно зустрічаючи привітними вигуками кожен кораблик, що пропливає з пасажирами біля них — мабуть, найдивовижніше, найприємніше, найвишуканіше масове явище, що я у своєму житті бачила. І чим темнішає, тим більшає людей біля Сени та Ейфелевої вежі, що вночі починає світитись, щогодини змінюючи світло, і притягувати до себе. У такий Париж важко не закохатись з першого погляду. Хтось поруч катається на велосипедах, інші на гуляйногах (самокатах), хоча роблять це не так часто, як віденці чи навіть будапештці, у Парижі (не біля Сени) перемагає інший вид простішого, ніж автомобіль, транспорту  мотоцикл, мотоциклістів тут бачиш на кожному кроці, і їздять вони гуртами.
Пізно вночі автобус підвозить нас до готелю. Завтра новий день, нові враження.
—————————————————–

Запис п’ятий

Нотатки з подорожі

Смак Парижа

Кожне місто має свою особливу виразну ауру, яка залишає по собі чіткий післясмак*, який не сплутаєш ні з чим. Перший день залюбленості та розніженості у Парижі мав своє продовження.
Після сну зазвичай людина прокидається ніби чистою від попереднього досвіду, особливо тоді, коли змінює місце, тому від того, як тебе зустрічає ранок, багато залежить. Уже в готелі за містом ми відчули приязність — і ніч, і сніданок задовольняли усіх. Цікаво, що нас обслуговували люди різних кольорів шкіри, здебільшого латиноамериканці, японці, китайці, навіть закрадалась думка, що в цій сфері французи не працюють. Ми вже було приготувались до сніданку надголодь, з чим на другий день подорожі зіштовхнулись у заміському угорському готелі, там спочатку протікала кавоварка, потім витікало молоко, згодом ще й апарат для приготування кави зламався, і шведські столи були практично пустими, офіціанти чомусь підносили їжу маленькими порціями, у кого вистачало терпіння, тихо стояв у черзі, як до паперті, інших така атмосфера принижувала, тож вони виходили з речами до автобуса голодні. Неочікувано ситний та смачний сніданок у Нуазьє́лі, 20 км від Парижа, підбадьорював та надавав енергії.
Хоча автомобільні корки у місті викрадали у нас купу часу і можливостей, цього дня ми піднялись багатоярусними сходами на Монмартр (цю Гору мучеників хотілось би називати Горою радості). Монмартр — найвища точка Парижа, 130 метрів над рівнем моря, відома як місце зародження Паризької комуни. Тут розташована базиліка Сакре-Кер (Серця Христового) із білими куполами. Це направду щастя — мати змогу милувались з такого оглядового майданчика містом, так виглядає, що наш зір міг охопити панораму радіусом 50 кілометрів, а найголовніше — ми могли бодай на мить відчути себе вільними митцями, які творять нову дійсність. А ще була «стіна кохання», викладена керамічними плитами зі словами «я тебе люблю» різними мовами.
У храмі правилось, я йшла по колу у людському натовпі, захоплюючись вітражами і прикипаючи очима до мозаїки «Благоговіння Франції перед Серцем Господнім». А коли вже спускалась з гори бічними сходами додолу, згадувала про себе поіменно добрим словом тих, хто любив сюди приходити: Вінсент ван Гог, Анрі Тулуз-Лотрек, П’єр-Огюст Ренуар, Клод Моне, Едгар Дега, Каміль Піссарро, Гійом Аполлінер, Анрі Руссо, Пабло Пікассо, Амедео Модільяні, Піт Мондріан. Їх було значно більше, та сходи закінчувались, і мені вже махали, щоб поспішала.
Екскурсія нас очікувала автобусна, шкода, що для людей зі Львова, для яких рідною є українська, фірма, якій щиро вдячна за тур, не знайшла українського екскурсовода, який говорив би мовою душі, не змушуючи напружуватись, до речі, в Парижі велика українська діаспора, особисто знаю місцеву українку, яка водить екскурсії по Парижу. Під час екскурсії не вдавалось мені бути уважною — десь відгукувалось вчорашнє: на річковому трамвайчику, щоб почути у навушники інформацію, потрібно було скористатись програмою на телефоні, де у довжелезному списку, з якого ми мали можливість вибирати свою країну, України, яка повністю лежить у Європі та не поступається Франції за розмірами на материковій частині (Україна – 603 628 км², Франція без колоній – 551 595 км²), не було, тим більше не було української мови. Думаю, що це проблема не так французька, як наша, — ми ковтаємо, а не шукаємо способів виправити цю ситуацію. Щодня Францію відвідує чимало українців, і щодня багато з них поставлені в такі умови, а ми маємо спільну історію, варто лише згадати княгиню Київської Русі, онуку великого князя Володимира Святославича, дочку Ярослава Мудрого Анну Ярославну, дружину французького короля Генріха I (1051—1060), матір французького короля Філіппа І і графа Гуго, одного з керівників Першого Хрестового походу, яка впливала на внутрішню і зовнішню політику Франції, спільно з сином підписуючи державні акти (на одному з них є кириличний підпис: «Анна Ръина», тобто «Анна королева»).
Досить дивно, що Франція з її вільнодумством, бурхливою реакцією на несправедливість, богема якої колись щиро захоплювалась Мазепою, та Франція, яка століттями давала притулок людям, що з політичних причин його потребували, зокрема багатьом визначним постатям України, сьогодні часто дивиться на країну, незалежну з 1991 року, як на колонію, місце якої на задвірках сусідньої імперії.
Хоча, щиро кажучи, відвідування українського греко-католицького Собору святого Володимира Великого в Парижі, катедрального собору екзархату (Єпархія Святого Володимира Великого у Парижі для українців візантійського обряду охоплює території Бельгії, Нідерландів, Люксембургу та Швейцарії, крім Франції, налічує 35 парохій), який діє тут з 1943 року на місці каплиці колишньої лікарні «Шаріте» на бульварі Сен-Жермен, у якій 25 травня 1926 року помер Симон Петлюра після смертельного поранення, а також скверу імені Тарас Шевченка біля нього, майже одразу при приїзді до Парижа дало неабияку силу дивитись на цю ситуацію спокійно, рівноважити вітри болів подяками та захопленнями, завдяки чому не пропускати незадоволення глибоко у серце.
Я дуже мріяла побувати у французькому середовищі, поговорити з французами, які живуть поколіннями тут. Однак зустріч, на яку сподівалась, не відбулась. Франція — країна велика, а були ми там у робочий час. Однак мені нема на що нарікати, бо зустріла тут двох, до того віртуальних, друзів, які познайомили мене з Парижем приватно, за що красно-красно дякую. Саме завдяки їм відчула Париж інший.
Мені таки дуже пощастило — я слухала про Париж, попиваючи французьке вино та насолоджуючись неймовірно смачним морозивом у найстарішій кав’ярні Парижа Le Procope в Латинському кварталі. Кафе засноване сицилійцем Франческо Прокопіо деї Кольтеллі у далекому 1686-му році, році так званого “Вічного миру”, коли Московське царство та Річ Посполита закріплюють на папері насильницький поділ українських земель між двома державами. Зали кафе переповнені документами, картинами, речами попередніх епох, поруч тебе ніби стоять, спостерігаючи та оберігаючи своє, філософи, енциклопедисти, просвітники, активісти минулих епох: Вольтер, Дідро, Бенжамін Франклін, Томас Джефферсон, Джон Поль Джонс (прийнятий у запорожці, між іншим, став почесним козаком Війська Запорозького Низового, записаний як Павло, коли здружився з козаками під командуванням Сидора Білого та Антона Головатого), Жан-Жак Руссо, Максиміліан Робесп’єр, Жан-По́ль Мара́т і перший революціонер, похований в Пантеоні, Луї-Мішель Ле Пелетьє, один з батьків-засновників Першої французької республіки Жорж Жак Дантон, пам’ятник якому неподалік, Жорж Санд і безтямно закоханий у неї Альфред де Мюссе, Оноре де Бальзак (немає жодної людини в Україні, яка не знає про нього, адже тривалий час навіть жив у нас, зачарований коханою жінкою та Україною), Віктор Гюго (як мені, українці, не згадати його “Мазепу”?!), бельгійський франкомовний поет Моріс Карем…
Коли я спускалась у метро в Парижі та їхала старовинною рівною дорогою, яка рухається під ногами (ми здебільшого їдемо на ескалаторах догори чи донизу), зіштовхнулась з проблемою при переході зі станції на станцію – з несподіваним закриттям гілки метро через нещасний випадок. Як мені потім пояснили, у великих містах, де далеко не всім вдається досягати успіху, не так вже й рідко люди вкорочують собі віку, кидаючись під поїзди. Дуже шкода.
А ввечері довго сиділа біля Сени, втративши лік хвилинам, проводжала оком кораблики, загорнена у шати теплого вітру, і слухала розповіді про Париж від українки, що живе тут з десяток років, і відчувала себе легко, як пташка, готова літати куди хоче та як хоче. Насправді цю легкість подарував мені елегантний Париж. Дякую. Постараюсь її не загубити.

*Не можу замінити на слово посмак, бо для мене післясмак – завершеність, чіткість, а посмак – поетичне, шлейф, який не має чіткої форми.


Нотатки з подорожі
Запис шостий

Дихати Прагою та прагнути повернутися

Пізно ввечері ми покинули Париж, відправляючись від зупинки автобуса біля Сени під Ейфелевою вежею так тихо і непомітно, мовби піднялись парою у повітря, зробивши свої останні па-па.
У повітрі ставало холодніше, що допомагало полегшити ніч у дорозі, до Міста міст ми мали подолати 1000 км.
Слово Прага походить від чеського слова práh, що означає поріг. Нашим порогом Праги був готель, де ми, маючи годину на те, щоб покласти речі та викупатись, привели себе у порядок та вирушили звідти на екскурсію. Кращого екскурсовода, ніж нам дали у Празі, годі знайти. Таким треба низько уклонитись.
Злата Прага, богемська (розташована в історичній області Богемія) і таки богемна, зачарувала своєю внутрішньою теплотою відразу, вже від посадки у чеський трамвай. Постійно почувала себе як вдома.
У старій Празі навіть камінь якийсь усміхнений, він не тисне і водночас не втрачає своєї ваги (цінності)!
Поки йдемо, бачимо туристів, які приїжджають сюди бавитись, веселитись, смакувати знамените чеське пиво. ,,Пивні” туристи іноді завдають клопоту, забуваючи вранці назву країни, до якої приїхали, однак чехи ставляться до цього явища теж з теплим гумором.
Якщо у Парижі заправляла балом легкість, то тут — теплота дому, у якій хочеться бути та бути. Мандруємо старою частиною Міста ста веж. З усіх боків нам усміхаються та запрошують підійти ближче різноманітні будівлі: Порохова вежа, Становий театр, де у 1787 році виступав Моцарт, Карлів університет, перший університет у Священній Римській імперії, на слов’янських землях і в Центральній Європі загалом, заснований Карлом IV у далекому 1348 році (варто згадати, що Прага якийсь час була столицею Священної Римської імперії), Староміська площа з костелом Божої Матері перед Тином та Староміською ратушею.
Побачити Ста́роміський астрономічний годинник Орлой, встановлений 1410 року на південному фасаді міської ратуші, — подія на усе життя. По-перше, це єдиний у світі стародавній астрономічний годинник, який досі працює. По-друге, він складається з трьох частин, одна над одною вертикально. У центральній частині знаходиться астрономічний циферблат, який показує старочешський, вавилонський, центральноєвропейський і зоряний час, час сходу і заходу Сонця, розташування Сонця і Місяця серед сузір’їв, що входять до зодіаку, а також фази Місяця. У центрі циферблата розміщена Земля, довкола якої обертається Сонце. Щогодини, коли б’є годинник, відбувається вистава у традиціях середньовічного лялькового театру. Фігурки по різні сторони від циферблата починають рухатися: скелет (символ смерті) смикає за мотузок дзвін, янгол здіймає та опускає меч, що має карати. По обидва боки від центральної скульптури ангела над циферблатом є два віконця, з яких виходять по черзі 12 апостолів, змінюючи один одного, а над самим ангелом на завершення вистави піє золотий півень. Під астрономічним циферблатом розташований календарний циферблат, який визначає день і місяць календарного року, день тижня, неробочі дні, а також постійні свята християнського календаря. По боках від нього поставлені скульптурні фігури.
Та нам не було коли затримуватись. Ми майже бігли по Празькому Граді, слухаючи про резиденції чеських князів, королів, президентів, про життя середньовічних алхіміків, оглядали величний готичний Кафедральний Собор святого Віта, базиліку святого Георгія. Найбільшим відкриттям для мене виявився найстаріший міст через Влтаву — Карлів міст, який будувався за наказом імператора Карла IV на місці романського мосту королеви Юдити 23 роки, починаючи від 1357, під керівництвом архітектора Петра Палержа. Таки варто було везти з усіх околиць Праги сирі яйця, щоб додавати у будівельний розчин заради майбутньої міцності! Все, у що вкладаєш душу, має жити вічно, тож зовсім доречно чехи вважають, що саме тому, що вони вклали все, чим так гордиться їхня країна, в будівництво мосту, Карлів міст стоїть вже понад 6 століть.
Вже згодом, зручно вмостившись за столами на кораблику по Влтаві, ми смакували пресмачними чеськими стравами, продовжуючи слухати про Прагу зовсім невимушено, без втоми, без бігу, без застрягання у натовпі інших туристів. Деколи я абстрагувалась, втомлена від такої порції інформації на один раз, щось згадувала, особливо імена добре відомих людей, що перебували у тісних зв’язках з Прагою: Альфонс Муха, Франц Кафка, Ярослав Гашек, Карел Чапек, Вацлав Гавел, Йоганн Кеплер, Олександр Олесь, Іван Пулюй… Чехія — це й січові стрільці, Українська академія мистецтв з яскравими митцями, деякі з яких жили й упокоїлись саме у Празі.
Прага — це також Музей визвольної боротьби України, створений зусиллями відомих українських дипломатів: Дмитра Антоновича, Дмитра Дорошенка, Степана Смаль-Стоцького й Андрія Яковліва, який існував тут від травня 1925 до 1948 року, до моменту, коли його було закрито комуністичною владою Чехословаччини, а та частина фондів, яка вціліла після бомбардування Праги ВПС США 14 лютого 1945 року, була вивезена до СРСР, де інформація була використана для боротьби з українською еміграцією та опозицією радянській владі в Україні. Лише невеличка частина невивезених фондів залишилась у Державному центральному архіві Праги.
Я ще маю повернутись, щоб пройтись Прагою, щоб уклонитись українським місцям у Чехії, дістатись до містечка Подєбради, де в Господарській Академії навчався брат мого батька… Не прощаюсь з тобою, Праго. Не можу.

Нотатки з подорожіЗапис шостийДихати Прагою та прагнути повернутисяПізно ввечері ми покинули Париж, відправляючись…

Gepostet von Halyna Myroslava poetry am Montag, 22. Juli 2019


Нотатки з подорожі
Запис сьомий

Оминаючи Краків

Гостинна Прага залишилась позаду. Розкішна вечеря на кораблику по Влтаві та смачнющий сніданок у готелі Праги ще пахли у ніздрях і затримувались на язиці, а ми вже мчали далі чудовими польськими дорогами, які настільки запали мені в душу, що в голові прокрутила не зовсім вдалу думку — тихо піти у засвіти саме під час руху в машині по польській дорозі, коли прийде на те час, однак відчуття та логіка не завжди ходять у парі, для моїх рідних здійснення мого бажання принесло би купу проблем, тому доведеться відмовитись від такої розкоші , єдине, що маю зауважити, – аж ніяк не хотіла б відійти у кращі світи на наших сільських дорогах, там не те, що порушується краніосакральний ритм, там кістка на кістку заскакує.

У розкладі туру значився Санктуарій Божого милосердя в Лагевніках, проголошений Світовим центром милосердя. Лагевніки, зустрічається також назва Лагевнік, — передмістя Кракова. Моя щира надія побачити саме місто Краків, один із центрів Західної Галичини за часів Австро-Угорщини, про який чую з дитинства, не справдилась, нас везли до давно визначеного місця маршруту без відхилень від плану. Ми трішки припізнювались, проте під’їхали ще за
дня.
Санктуарій заснований у 1891 році князем А. Любомським для дівчат та жінок, що потребували “глибокого морального відновлення”. Відомий він завдяки Фаустині Ковальській (1905–1938), через яку, вважає церква, Господь Христос передав світу запевнення в Божому милосерді. У 1943 році краківський сповідник св. Фаустини о. Й. Андраш освятив перший образ Милосердного Ісуса і заснував урочисті служби Милосердя Божого. Відтоді про ікону, що зцілює, почали говорити, а кількість паломників на могилу померлої святої Сестри Фаустини збільшилась. Після беатифікації та канонізації Сестри Фаустини Святіший Отець Іван Павло II у серпні 2002 року проголосив це місце Світовим центром милосердя.
Поруч зі старим костелом, де похована Фаустина, побудована нова базиліка за проектом проф. Вітольда Ценцкевича. У Санктуарії особливий вівтар — образ куща, нахиленого вітром в одну сторону. Тут також є українська каплиця.
Краків трішки відкрив мені себе з оглядового майданчика, а також з найвищого місця, до якого доїжджав ліфт. Хоча мій стан чітко окреслював добре відомий вислів: <<бути в Римі, та не бачити Папи Римського>>. “Кра-кра-кра, ворона, дітям кашку варила… А тому не дала…” Сподіваюсь, колись ми з тобою таки зустрінемось, Кракове.

P.S. Поки наш автобус стояв на українській частині кордону, побачила комарика, знайомого кровосисника, навіть зраділа — за весь час у Європі не зауважила жодного, навіть біля повнокровних річок. До речі, пояснення походження слова комар у нашій літературі викликає у мене щирий подив — це ж треба вигадати, що в основі лежить слово чмель, у якому з якогось дива з часом ч перейшло в ко, а мель, крім того, що у міль (у словнику Грінченка, до прикладу, маємо слово чміль), ще й у (напружуюсь) мар, за таким принципом можна довести все, що спаде на думку. Міль за цією теорією мала би бути марою, таким собі привидом, або злим духом, а бігти чвалем (французькою – галопом) означало би бігти разом з ковалем, мабуть, щоб перевіряв по дорозі, чи не тиснуть підкови.
Моя товаришка по туру запевняла, що там, де нема запахів гниття, окислення, практично нема ані комарів, ані мух. Я ж спочатку припустила, що моуть бути отруєними води (лялечки комарів живуть у стоячих водах), так ні — у тих водах вільно плавають каченята. Можливо, дзюбрикам не вдається в Європі перезимувати, бо для зими їм потрібне житло, здебільшого вологі підвали, а європейці люблять чистоту та порядок? Агов, комарознавці, підкажіть!)

 

Нотатки з подорожіЗапис сьомийОминаючи КраківГостинна Прага залишилась позаду. Розкішна вечеря на кораблику по Влтаві…

Gepostet von Halyna Myroslava poetry am Mittwoch, 24. Juli 2019

Глибока ніч. Львів.  Приміський вокзал. Таксі просто до хати. Нарешті.  Скучила… Наче рік не вдома. ,,Стояла би і слухала весну” (Леся Українка) у серці… Дім. Пора.

/ / / /

    Залишити відповідь

    Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

    Галина Мирослава

    Галиною Мирославою та Галкою Мир (дитячі речі) я стала у 90-х роках минулого століття, малою дитиною підписувала свої записи по-іншому: Ляля Щаслива (в родині мене називали Лялькою, коли була маленькою, навіть зараз коли-не-коли так можуть сказати старші за мене), якийсь час побувала Галиною Мирославич та під родинним прізвищем Козак, у газеті ,,Ратуша" мене представили одного разу під прізвищем по чоловікові (з ним також одного разу взяла участь у Літературному фестивалі в Чернівцях)...