Оповідання “Вперед” (ГалинаМирослава)

Дощ вперто довжив дні. Ця фльора[1], ця безперестанна капанина з неба, змінювала напрям своєї косості, інколи підлаштовувалася під попутний, часом під супротивний вітер, почасти йшла майже прямо, але все одно не переставала мучити котрий день. Здається, природа хоче притиснути кожну істоту до землі, щоби та не сміла підняти очі, метнутись увись, лише бажала якогось укриття, бігла стрімголов до нього, втупивши погляд у землю, бодай лише оминути болото під ногами, не вступити в калюжу, не перечепитись через якийсь схований на дні багнюки камінь. Але для когось це надія на порятунок.

Якби ж то хлющив нерозривними стрілчастими променями, цвигав[2] з усіх боків, а ти сиділа безтурботно вдома, в теплі, прислухалася до оркестрової музики, створеної ним, яка то стишується, то наростає, щось собі думала, не так вже й погано було б. А тут… І він не ллється, лише не дає про себе забути своїм настирливим фліньканням[3], те попискування перебігає з місця на місце навіть у твоїй голові, розриваючи її навпіл періодичним погукуванням. Він не зважає на тебе взагалі! Лише торохтить про щось своє, далеке тобі, твоїм думкам, і нема куди сховатись від нього. Мимоволі перетворюєшся на нього сама, переповнюєшся його ниттям  і самозайнятістю, мовби заражена. Тобі цього не треба, ти хочеш, аби стіни гасили звук, а так не є. Твоя кров не гусне, вона розпливається, відчуваєш, як тіло стає ватою. А клятий крапець[4] б’є мовби молотком по голові, добиваючись свого, белькоче, баламутить. Якби ти знала мову дощу, може б ви порозумілись, а поки його поведінка нестерпна.
Є миті, коли здається, що ця сльота триватиме вічно. Заповідали два тижні, ще не кінець. Водиці скоро буде по кітки. Земля більше не має ні сил, ні місця, пропускати ці спінені потоки заливи[5] вглиб. Невдовзі може сягнути литок. Але найгірше — ця хляґа[6] дістається до твого нутра. Ти хлянеш на очах, а він, обліжний[7], продовжується, не церемониться, намагається вимити з тебе життя, доки з глибин твого нутра не вирветься мамине, бойківське, що сидить там з дитинства:

Іно жаль ми того світа:
Пішли марно мої літа.
Того світа, тої тости[8],
Пішли літа марнотрости[9]

Хлюпотить… Кількаденна одноманітність перетворює тіло на теплий пластилін. Колись ти дуже любила пластилінити без видимої користі — отак брала й м’яла пластилін в руках. Не ліпила нічого. Таке заняття могло тривати годинами. А тепер от дощ потішається над тобою… Хіба був у твоїй забаві якийсь сенс?! Хоча ні — маєш вправні кисті. Хіба не тому, що довго розминала пальці й долоні?!
Тобі б вилетіти пострілом надвір. Над собою, над своїм страхом, це не правда, що ти не боїшся, що він не тримає тебе своїми лапами, не ломить, крапля за краплею не надменшує. Ти повинна вирватись. Видертись з клітки стін, які починають вкриватись пліснявою, як і ти, вийти в дощ, нехай ціною надзусиль. Місце, яке заростає мохом, мимоволі нагадує могилу.
Але ти маєш дочекатися повноцінної плови[10], з громом, блискавками. Ці звірі не шукатимуть тебе в бурю, тоді не зірвуться дикими собаками, ладними загризти людину вмить, на пошуки здобичі. Хай там як, а таки спробуєш. До кордону яких пару метрів. Права потрапити в їхні руки не маєш — то не просто грипси[11], які можна встигнути з’їсти, тобі довірили архів, історію, вона або потрапить до своїх, або ви разом станете попелом. Візьмеш на себе гріх самознищення, ставши епіцентром вибуху. Ти готова, давно готова, бо краще загинути одній, ніж віддати у руки катюгам сотні інших життів.
Гримить. Гранати навколо пояса. Вперед!

Вперед. Мала сторінк

Скульптура Назара Білика “Дощ” (Назар Білик. Дощ)

/ / / /

    Залишити відповідь

    Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

    Галина Мирослава

    Галиною Мирославою та Галкою Мир (дитячі речі) я стала у 90-х роках минулого століття, малою дитиною підписувала свої записи по-іншому: Ляля Щаслива (в родині мене називали Лялькою, коли була маленькою, навіть зараз коли-не-коли так можуть сказати старші за мене), якийсь час побувала Галиною Мирославич та під родинним прізвищем Козак, у газеті ,,Ратуша" мене представили одного разу під прізвищем по чоловікові (з ним також одного разу взяла участь у Літературному фестивалі в Чернівцях)...

    you may like this post