Востаннє

і він видихався

ця швидкість була не його

і плутались кроки

і серце стискало без жалю

ховалося сонце лягаючи в очі на дно

і він відчував

що все далі від світу

все далі

і чув він як мозок

 вже не відкидає  шуми

немає різниці між мовами

відліком

часом

він не контролює на швидкості

не контролює він ні

і нахили водять його а не він ватерпасом

лишалось довірити

серце своє не собі

лишалось розчулення

і відчуття неземного

стелилося небо у стежку

десь там далебі

хтось кликав і кликав додому

(Галина Мирослава)

/ / / /

2 comments

  1. Якщо кличуть, значить чекають – а якщо знати, що чекають, – все можна подолати

  2. Так, ми вплетені у світ, зі своєї та не зі своєї волі, і ці сплетіння тримають кожного з нас, мовби зірку в системі, поки та зірка ще має внутрішній вогонь, проте рано чи пізно приходить час, коли зірка гасне, попри усі бажання її втримати…

Comments are closed.

Галина Мирослава

Галиною Мирославою та Галкою Мир (дитячі речі) я стала у 90-х роках минулого століття, малою дитиною підписувала свої записи по-іншому: Ляля Щаслива (в родині мене називали Лялькою, коли була маленькою, навіть зараз коли-не-коли так можуть сказати старші за мене), якийсь час побувала Галиною Мирославич та під родинним прізвищем Козак, у газеті ,,Ратуша" мене представили одного разу під прізвищем по чоловікові (з ним також одного разу взяла участь у Літературному фестивалі в Чернівцях)...

you may like this post