Варшава

Трішки казки.

Віківщина

            Моя подорож до Варшави, яка відбулась завдяки акції майже безкоштовного проїзду від автобусів “Ecolines”, не була запланованою взагалі, я випадково побачила акцію і загорілась. Дозволяю собі одну подорож на місяць, якщо все складається більш-менш добре, на лютий збиралась лише до Кракова, але спокуслива нагода побачити Варшаву ввірвалась у життя потоком, який “поклав мене на лопатки”… Я піддалась.

Подорож була неймовірно короткою. Автобус — не літак, майже пів доби довелось провести в дорозі туди, добу присвятила Варшаві, одна ніч пішла на дорогу назад. Зрозуміло, що пізнати всі лиця столиці навряд чи можливо сторонній людині, за один раз тим більше, та хоч одне роздивитись дуже таки хотілось.

До Варшави моє серце тягнула можливість зустрітись з варшав’янкою Даною Рудик, яка довший час разом з “хрещеною матір’ю” літературного порталу “Захід-Схід” Тетяною Мельник та її чоловіком Олексієм входила до редакційного складу цього інтернет-сайту, на жаль, цей чудовий ресурс давно зупинив свою роботу, думалось, що лише тимчасово, але поки не виглядає на те, що до нього планують повертатись. З Даною, колишньою львів’янкою, ми вперше зустрілись у Львові на презентації її поетичної книжки “Сон про Фернандо Ботеро”, хоча віртуально знайомі більше, ніж десять років. Дана належить до людей-магнітів, легко наводить контакти й підтримує зв’язки, здається, з усіма, водночас дуже прониклива і глибока, що насправді можна вважати рідкістю, адже більшість людей не витримує такого розхилу, він їх самих розшарпує, тому вибирає один напрямок: або назовні, або всередину. Мені таки дуже пощастило на зустріч, хай навіть коротку, однак щиру, теплу, пам’ятну.
Коли ми покидали Львів, йшов пухнастий сніг, він супроводжував нас до кордону, а відразу за Гребенним не було навіть натяку на зиму. Польща зустріла мене без покривала — відкритою і з несподіваними подарунками.

Дорога — це завжди нові можливості, нові емоції від змін, нової реальності, час перебування з собою наодинці, наснага і відкриття. Тим більше, коли вона не дуже коротка, коли маєш більше часу на роздуми й відпочинок. Автобус до Варшави, розрахований приблизно на 50 місць, виявився практично порожній — нас усіх разом з двома водіями було лише одинадцять. На зворотному шляху навпаки — салон дощенту заповнили люди й торби. Вайфай працював безвідмовно як туди, так і назад, підзарядка теж. По дорозі до Варшави біля східців посередині у салоні стояв автомат з кавою, назад ми мали провідницю, як у поїзді, до якої можна було звертатись з проханнями та запитаннями. Пані Ірина, дуже приємна й люб’язна жінка, що заслуговує найкращого, через день після мого приїзду ще й зателефонувала, оскільки я забула в автобусі старі окуляри, які брала з собою на випадок втрати основних, питала мене, як передати. Пані Ірина робила й подавала на замовлення чай, каву, продавала воду, сік, печиво для тих, хто не встиг придбати собі щось перекусити, адже зупинки на їжу й туалет (є свій в салоні) для рейсових автобусів не передбачені. Особливо сподобалось, що кожний пасажир мав перед собою планшет з фільмами й музикою на вибір, приємно було, що у списку мов легко знайшла свою рідну – українську. Сервіс здивував. Навіть не сподівалась.

До Варшави поруч мене не сидів ніхто в цілому ряду. Легко думалось і спалось. Йшло до кінця лютого, до людей вже долітали чутки про якусь “корону” десь там у Китаї й виявлення її в Італії, я старалась бути обережною, хоча ні про маску, ні про рукавички не думала. На кордоні мене спитали: “Чому їду до Польщі?” Я розгубилась, позаяк до того про мету візиту ніколи мене ніхто не питав. З переляку, мабуть, не знаю, як це сталось, з мене вискочило те, чим не збиралась ділитись: “Хочу про це написати”. Митник підняв на мене очі, то я захистилась реченням англійською мовою, польські слова завжди губляться в голові й викликають море хвилювань: “I am a writer”. Про себе ковтнула: “Poet”. Про те, що пишу своє, ще років десять тому, хоча роблю це змалечку, майже ніхто зі знайомих за межами Червонограда, з якого виїхала після закінчення школи, не знав, хіба одиниці одиниць, а тут я себе вголос оголосила письменницею, хоча такого офіційного статусу не маю, живу собі як кіт, що гуляє, де собі знає. Сказала і тут же втішилась, що в англійській мові слово письменник годиться для всіх статей. Щиро кажучи, не подобається мені поголовне захоплення фемінізмами. Слово, яке не виділяє стать, не викликає незатишності. Якщо зі словом письменниця я ще в мирі, то поетеса (щось неотесане, не варте уваги), або й зовсім грайливе – поетка, з явними акцентами на статі, мене зачіпають до мурашок по шкірі. Тенденція підшивання статі до всього, як на мене, хвороблива. Як не можна для обрахунку додавати кошик до фруктів, так надавання м’яких, зменшувально-пестливих форм, може звести нанівець те духовне, високе, що жінка намагалась висловити, так можна зрівняти високе з низьким, що, зрештою, не рідко робиться. Яка різниця, якої статі людина малювала ікону, коли наголос на іконі, а не на людині?! Від жіночності назв чекають еротичності, флірту, забави, бо “як корабель назвеш, так і попливе”.
Для певних видів творчості такі назви навіть досить пасують. До жартів, вітальних віршиків, заримованих кількаслівників без глибини або широти тексту, зокрема, однак це щось невідповідне для творця (творчині?!) глибоких речей, у які людина вкладає всю себе, все відчуте й пережите, це як сказати священниця або опустити непочате відро з чистою водою, яке величезними стараннями вдалось підняти важкезною корбою з глибокої криниці наверх, назад, чимближче до дна.
Як тільки ми перетнули кордон, я вирішила відкрити вікіпедію, щоб поглянути, що пропонують туристам передовсім.
Ми звикли повторювати вікіпедія, вікінги, часточка вікі ввійшла до нашого життя прибульцем з півночі, який нам полюбився, але вона є в нашій мові, як і в далекій історії, пов’язаній з вікінгами, її походження завдячує слову вік. Звучання давнього українського слова ВІКІВЩИНА, тобто старовина, сьогодні набирає іншого відтінку, воно розширюється й охоплює більші межі, не лише часові, просторові, надаючи сьогочасності сили триматись завдяки спиранню на усне й записане минуле…

Продовження – Галина Мирослава. “Як казка. Варшава”

 

/ / / /

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Галина Мирослава

Галиною Мирославою та Галкою Мир (дитячі речі) я стала у 90-х роках минулого століття, малою дитиною підписувала свої записи по-іншому: Ляля Щаслива (в родині мене називали Лялькою, коли була маленькою, навіть зараз коли-не-коли так можуть сказати старші за мене), якийсь час побувала Галиною Мирославич та під родинним прізвищем Козак, у газеті ,,Ратуша" мене представили одного разу під прізвищем по чоловікові (з ним також одного разу взяла участь у Літературному фестивалі в Чернівцях)...

you may like this post