Нотатки з подорожі до Братислави. Розповідь сьома, остання. Мова — маркер

Нотатки з подорожі до Братислави

Розповідь сьома, остання

Мова — маркер

Будильник продзеленчав о п’ятій. Моя сусідка по кімнаті гостелу, яка підселилась уночі, словачка, уродженка Братислави, теж прокинулась. Життя — така складна штука: дівчина працює закордоном вже майже 10 років, має тут батьків, родичів, знайомих, однак якісь умовності, якісь обставини змушують її зупинитись у гостелі. Прощаюсь з нею, востаннє сходжу братиславськими гвинтовими сходами до виходу. Ключі зможу віддати лише після восьмої, поки все зачинене. 

У місті кипить робота — прибиральники метуть вулиці, сміттєвози запаковують сміття. Бачу кількох неприкаяних, які відлякують своїм виглядом, однак жодної агресивності на їхніх обличчях і у їхніх рухах нема. День перед тим бачила біля Костелу кларисок посеред дня розстелений коц, на якому лежало двоє людей, судячи з видимих горбиків, зверху ті двоє були вкриті іншим покривалом, досить пошарпаним, у той час крапав, хай дрібний, усе ж таки дощ. Виглядало, що спали. 

Блукаю ранніми вуличками, де-не-де проходять якісь люди. Під ногами “золоті корони” Королівського шляху від собору св. Мартіна до Ратуші, яким простували королі зі своєю свитою. Підходжу до двоповерхового барокового Палацу Кеґлевича, що розміщений на Панській, 27. Ще раз дивлюсь на дах, заповнений, мов кеглями, мансардними вікнами, які у Галичині подекуди називають люцернами, зупиняю погляд на порталі, над яким видно герб власника палацу — графа Йосипа (Йозефа, Джозефа) Кеґлевича, члена таємної Ради, що відповідав за збереження королівської корони. Герб стережуть скульптури золотих левів. Ніби чую моменти з концертів Людвіга ван Бетховена, які він міг виконувати тут. У цьому будинку Бетховен давав уроки музики Анні Луїзі Барбарі Кеґлевич, Бабетті, він навіть склав кілька сонат, присвячених цій талановитій учениці (Соната для фортепіано № 4 op. 7, мі-бемоль мажор, Концерт для фортепіано з оркестром № 1, до мажор, op. 15 і ще кілька творів). Що не кажи, а любив композитор своїх учениць. Особливо, мабуть, Джульєтту Гвічарді, якій присвятив неймовірно красиву ,,Місячну сонату”. 

Минаю бароковий палац Пальфі (Палфі) на вулиці Вентурській, 10, де, як каже табличка, виступав шестирічний Моцарт. Хоча записів про це ніде не збереглось, є навіть думка, що це просто гарна легенда. Портал палацу прикрашений військовими трофеями на згадку про генерала армії імператриці Марії Терези Леопольда Палфі, одного з перших власників будинку.

Прощаюсь з Палацом Естерхазі, головним корпусом Словацької національної галереї, його будівлею, що має назву ,,Водяні казарми”. У музеї мала би бути світлина відомого братиславського фотографа XIX століття Еде Козича, Едурда Непомука Козича, Eduard Nepomuk Kozič (Ede Kozics), на якій зображено двох друзів, які разом давали концерт у Братиславі, — Ференца Ліста та його учня, композитора й одного з найвідоміших піаністів свого часу, до того ж, однорукого, бо втратив праву руку у 14 років під час полювання, графа Ґезу Зічі (на Вентурській вулиці є палац Зічі). 

Повертаюсь до Старої Ратуші, з вежі якої проголошувались укази, відбувались тут і страти. На найвужчій вулиці Братислави, назва якої звучить як Баштова, на карті позначена як Бастіонна, Baštová ulica, у будинку номер сім проживав міський кат. Власне, не один кат, а родина, бо сини по спадкоємству, як батьки, продовжували своє ремесло. Їхні обов’язки не обмежувались стратами, зокрема, вони збирали податки з дівчат, які заробляли тілом. 

Нарешті я повернула ключі й подалась до залізничного вокзалу (Hlavna Stanica). Планувала пройтись пішки, однак всі, кого не питала, радили їхати трамваєм. Я мала бажання потрапити до аеропорту заздалегідь, щоб уникнути зайвих проблем, тому врешті пристала на цю пораду. Кілька заставок (зупинок) — і пора. Автобуса чекала десь до пів години. Коли приїхала, аеропорт був практично пустий. Побачила в аеропорту гарний літачок. Покрутилась трохи, однак почувала себе незатишно. Згідно з повідомленнями на табло, вранці до України мав летіти лише один літак. Згодом аеропорт наповнили інші люди, чути було словацьку, російську, угорську і чеську мови. Аж раптом я вловила краєм вуха свою. Аж трохи не підскочила від радості. Зал наповнювався українцями. Мова — маркер. Рідна мова — затишок і прихисток. Можна було заспокоїтись. Навіть якщо не питатиму нічого нікого, знатиму, до якого віконечка підійти, адже завжди можу піти слідом. Українська звучала різна, це було чудово, бо за діалектами можна уточнити місце проживання в Україні. Я почувала себе захищеною і готовою на всі сто до польоту. 

Лечу. Прощавай, мила Братиславо, Блаво, як кажуть словаки, з неба ти дійсно схожа на блавати.

А я полину до Тебе, моя найдорожча у світі країно, моя УКРАЇНО