Нотатки з подорожі до Братислави. Розповідь шоста. Охопити неохопне

Нотатки з подорожі до Братислави

Розповідь шоста

Охопити неохопне

Мені залишалось не багато часу до відльоту з Братислави, потрібно було купити посадковий талон на літак. Інтернет то щезав, то з’являвся, однак був заслабкий. Я почала хвилюватись. Маю сказати, що всі, до кого зверталась тут з будь-чим, відгукувались відразу, ніхто не був байдужий. Ця проблема теж вирішилась — на допомогу прийшов юнак з мого гостела. Коли я сиділа за столиком перед входом до кафе, що служить одночасно місцем реєстрації, і намагалась дати собі раду, хлопчина зауважив моє хвилювання і запропонував допомогу, яку надав майже миттєво, зорієнтувавшись, що мені потрібно. Отож, скинувши з голови зайву проблему, я могла спокійно насолоджуватись останнім днем у Братиславі. 

Плекаючи надію, що випадково якийсь кораблик захоче побавити туристів екскурсією по Дунаю, вранці вирушила до річкового порту. Щоправда, мій маршрут туди був непрямий – спочатку я оглянула Блакитну церкву стилю модерн, Modrý kostolík, повна назва якої Церква Святої Єлизавети. Блакитний колір словацькою мовою – modrý, тобто модриновий, від деревини модрини, що може набирати синюватого відтінку, така назва кольору насправді підкреслює міць і довговічність, а ще й асоціюється з українським словом мудрий. Блакитний – головна особливість цього костелу. Храм розташований навпроти школи, спочатку він служив каплицею шкільного містечка (кампусу).  Збудований на честь Єлизавети Угорської, дочки угорського короля Андрія (Андраша), її родове дерево, як відомо, веде до Володимира Мономаха та Ярослава Мудрого. Єлизавета Угорська визнана святою за свою благодійність. Вона була першою відомою мирянкою, яка присвятила себе благочинній діяльності. Храм вибудуваний за проектом будапештського архітектора Еддона Лехнера в угорському національному стилі. На головному фасаді викладена мозаїка зі св. Єлизаветою, на вівтарі теж зображена свята Єлизавета, там вона тримає в руках троянди, словаки називають їх ружами, словом, що присутнє і в нашій мові. Щодо легенди про перетворення хліба для вбогих, про свою допомогу Єлизавета не признавалась чоловікові, у троянди в той момент, коли чоловік перестрів її на дорозі, то спочатку легенда стосувалась Єлизавети Португальської, однак згодом приписана Єлизаветі (Єлисаветі) Угорській. Від незвичного Блакитного костелу я вийшла на алею, що поєднує Дунай з пам’ятником словацькому поетові Паволові Орсаґу Гвездославу, біля нього вже стояв натовп школярів з учителем. Я теж вклонилась поетові, авторові таких проникних та актуальних і зараз рядків з двадцять восьмого сонета зі збірки «Криваві сонети» 1914 року (переклад Дмитра Павличка): 

«Мій Пушкіне, думок височино, ти помилився, мовивши у гніві, що мусять всіх слов’ян річки бурхливі в російське море злитись, бо воно – в притоках пересохне аж по дно. Дивись, природа образи мінливі показує в буття щоденнім диві – тим видивам зникати не дано! Дух, – як вода. Ніщо її не зборе: то парою, то йде дощем вона, навзаємністю з’єднує простори, гордуючи лінивістю багна… Ні, висхнути не може духу море, і в ручаях є вічна глибина!».

У парку, трохи далі від розкиданих будок з сувенірами, пізніше два з них придбала саме тут для своїх онуків, побачила виставлені плакати, які брали участь в останньому братиславському мистецькому конкурсі. Серед переможниць з приємністю зауважила українське прізвище. У річковому порту і неподалік від нього стояло чимало човнів і катерів, деякі з пасажирами, які тут проїздом, точніше пропливом, у них довгий тур по Дунаю, вони запливають у кілька європейських міст, зупиняються там, а потім рушають далі, проте для коротких прогулянок не передбачалось нічого. Відповідь звучала невтішно: ,,Приходьте у суботу або неділю”. Я вкотре пошкодувала, що не поглянула заздалегідь на сайт порту перед поїздкою.

Від порту рукою сягнути до «НЛО», тут воно називається «UFO», – оглядової тераси на пілонах Нового мосту на висоті 95 метрів, з якої у гарну погоду видно панорамно Братиславу й околиці, кажуть, що видимість сягає до 100 км. Я підійшла раніше, тому залишався час походити по тихому парку поблизу, поблукати вздовж Дунаю, привітатись з велосипедистами, згадати «НЛО» в Єревані. О десятій ранку, коли двері споруди відчинились, я отримала квиток з 25%-ою знижкою від Братиславської карти й піднялась ліфтом на терасу. Краєвиди викликали шквали емоцій. Пригадую, як у Вірменії, насолоджуючись вірменськими стравами за столиком бару, я повільно спостерігала за нічним містом, поки їхнє ,,НЛО” робило оберт на 360 градусів. Цього разу обійшлось без ресторану чи бару, лише оглядовий майданчик. Щоправда, спогади про смаки Єревану взяли своє – у другій половині дня щось мене потягнуло посидіти за столиком у центрі, тут багато всяких ресторанчиків і кафе, та пополуднувати стравами словацької кухні. Це були комплексні обіди, один з них я вибрала майже навмання, просто хотілось відчути смак словацької кухні. Мій суп нагадував домашній капусняк, у якому багато моркви. А салат, який мені подали, здивував чи не найбільше – це був, не повірите, «Олів’є», тільки квашених огірків і густого майонезу у нього потрапило значно більше, ніж ми традиційно додаємо, назви як такої він не мав, тільки перераховувались продукти, з яких він складається. Салат служив гарніром до двох неймовірно смачних шніцелів. Я впоралась лише з одним, другий у пориві навіть хотіла загорнути у серветку і взяти з собою, однак робити цього не стала. Мріяла «втекти від ситної їжі» вдома, хоч на трішки, і, як то іноді трапляється зі мною, не так спокуса, як цікавість, поставили на тому велику жирну крапку. Поверталась до центральної частини міста я іншими вуличками, ніж звичайно. Біля Михальських воріт два юнаки дуже зворушливо виконували словацькою ,,Гей, соколи”, автором тексту якого є український і одночасно польський поет Томаш Падура. Прикро, що не записала відео. Лише заслухалась, як і цією чеською версією сьогодні: https://www.youtube.com/watch?v=FOeZ_PsCjH4

Далі моє серце повело мене до Палацу примаса (настоятеля), іншими словами — палацу Архієпископа, що вважається одним з найкрасивіших палаців у всій Словаччині і найважливішим пам’ятником класицизму в місті. Сьогодні палац – резиденція міського голови Братислави, однак його частина віддана під музей. Ймовірно, що він збудований до 13 століття на фундаментах старовинної споруди. Дім єпископа згадується в документі від 1370 р. , каплиця — на чверть століття раніше. Після Мохацької битви 1528 року, де угорська армія зазнала поразки, у Братиславу перебирається угорська знать, місто на певен час стає столицею Угорщини. Тоді ж починає розбудовуватись і перебудовуватись і цей палац. Найбільший внесок у розбудову зробив архієпископ Їхніх Естергазі (1725 – 1745), покровитель і поціновувач мистецтва. 26 грудня 1805 року після перемоги Наполеона у битві під Аустерліцем тут був підписаний Братиславський мир. У музеї знаходиться найбільша колекція з шести англійських гобеленів у світі, які були створені фламандцями з шерсті і шовку в 30-х роках 17 століття в англійській мануфактурі Мортлейк у Лондоні. Оглянувши верхні зали музею, я спитала, чи є щось у підвальному приміщенні, звідки виходила молода пара, вони відповіли, що там найцікавіше. Насправді ж нижче мене чекали знаряддя тортур і камери, їх тут чимало. Боляче бачити, до якого рівня психічних відхилень може дійти патологічно жорстока людина, яка вигадує ці знаряддя, або та, яка їх згодом використовує.

Ще вчора я відвідала на вулиці Білій, 6, музей уродженця Братислави, що став лондонським скульптором, Артура Флейшмана. Сьогодні захотіла заскочити на кілька хвилин ще раз. Щоб потрапити до музею, треба вийти по сходах на балкон. Львів’яни знайомі з такими входами до старих будинків у центрі Львова, а от кілька людей після мого виходу з будинку музею приступили до мене з запитаннями, де він. Усім серцем вдячна Богові за можливість тут побувати. Скульптор прожив без семи років сотню, навчався в Будапешті, Празі, Відні, жив два роки на Балі, де з іудаїзму перейшов на католицизм, мешкав у Австралії, Британії, і навіть помер не вдома, а на Канарських островах. Не знаю детально, у якому віці Артур Флейшман робив ту чи іншу роботу, який досвід до того часу мав, однак аура, що панувала у музеї, мене знову накрила з головою. Він ліпив багатьох відомих людей своєї доби, виліпив аж чотирьох Римських пап, був першим, хто використав плексиглас, друга назва – перспекс, у скульптурі. До музею словацького поета, письменника, одного з найвідоміших представників критичного реалізму у словацькій літературі, який був віце-президентом Асоціації словацьких письменників у 1930-39 роках, Янка Єсенського (1874-1945), цікавий збіг прізвищ двох поетів, я не потрапила — він зачинений. Доля Янка Єсенського пов’язана з Україною: під час Першої світової війни письмнника мобілізували до армії, у 1915 році він добровільно здався в полон російським військам, після чого перебував у таборах для військовополонених, розташованих в Україні (Харків, Київ) і Забайкаллі, де користувався деякими пільгами як слов’янин. Через рік йому дозволили мешкати у Воронежі. У Києві працював у редакції тижневика «Словацькі голоси», який виходив там з вересня 1915 року по квітень 1917-го, пізніше тижневик випускався у російському Єкатеринбурзі, у Воронежі продовжив роботу в тижневику ,,Чехослов’янин” (,,Čechoslovan”). На початку 1919 року через Владивосток і Японію поет повернувся додому. До того ж, Янко Єсенський деякий час жив і в Ужгороді.

Після ситного обіду, під час якого з-під навісу спостерігала за першими краплями дощу, мені захотілось проїхатись по місту на екскурсійному бусику, що нагадує потяг, майже такому ж, які курсують туристичними маршрутами по Львову. Серед великої кількості мов на вибір української у бусику не було. Водій видав мені навушники і ввімкнув російську мову, запитавши мене англійською, звідки я приїхала. (Варто додати, що у день приїзду я розшукувала в інформаційному центрі брошури українською мовою, знайшла там двомовну карту міста, насправді їх три: словацька, українська, російська, адже підписи на карті залишились словацькою. На щось більше я не натрапила.)  Темп розповіді був саме такий, який, як на мене, найкращий для сприйняття. Крім того, голос і інтонації видались мені дуже приємними,  я не відчувала ніякого дискомфорту. Надворі йшов дощ, я їхала у бусику, захищена від дощу, і насолоджувалась поїздкою. У машині зробила для себе висновок, що містом хоч раз треба проїхати або пропливти, а ще краще, мабуть, – пролетіти над ним, звичайно, що не дуже високо, тоді ти бачиш його як структуру, а коли ходиш, для прояви цілісності треба затратити значно більше часу і зусиль. У пішої ходи є свої переваги, вона конкретизує, тоді ти маєш можливість звертати увагу на деталі, тому в ідеалі суміщення різних видів екскурсій принесло б найбільше користі і приємності. А ще: під час їзди, якщо бажаєш, більше чуєш, якщо ти на це налаштований, звичайно, бо перебуваєш у стані спокою, який дозволяє краще зосередитись, і голос диктора менше розсіюється у закритому приміщенні. Їдучи у бусику, який тут називають прешпорачік, prešporáčik, і слухаючи цікавинки про Братиславу, ніби чула якісь моменти з творів композиторів, присутніх музикою у цьому місті: Гайдна, Моцарта, Бартока, Ліста. Колись вони блукали цими вуличками, хтось затримувався у місті довше, хтось на коротший час. У Братиславі народився австрійський композитор Йоганн Непомук Гуммель, один з перших борців за авторські права музикантів. Приїжджав до Братислави знаменитий казкар Андерсен, кажуть, саме тут він написав дві казки. Народжені у Братиславі і кілька дуже відомих світу вчених, зокрема: німецький фізик, що займався вивченням твердих тіл і атомної фізики, нобелівський лауреат Філіпп Едуард Антон фон Ленард, винахідник автоматичних машин Вольфганг фон Кемпелен, який написав трактат «Механізм людської мови», фізик, математик, винахідник Йоганн Андреас фон Зегнер, або Янош Андраш Сегнер, який розробив теорію капілярності. Звідси родом австрійський скульптор, портретист і медальєр Віктор Оскар Тільгнер, чудовий пам’ятник Моцарту у Відні – саме його робота, ще можу згадати скульптора, художника, графіка, ілюстратора книжок, товариша Гете, Адама Фрідріха Езера.

Дощ не вщухав, намагалась сховатись від нього у Зброярні, Музеї зброї при Михальській вежі з типовими гвинтовими сходами і маленькими затишними кімнатами, до яких вже встигла тут звикнути. Зібрана музеєм колекція, здається, тут це традиція, не є колекцією з усього світу, як прийнято збирати у нас. Це історія братиславського ремесла, його майстрів, перша згадка про яких датується 1414 роком. Наостанок я зазирнула до двох широких залів аптеки-музею ,,У червоного рака”. Згадка про рака не випадкова, колись була мода на ліки з нього, вони добре рекламувались, гарно продавались і, без сумніву, розносили славу про аптеку.

На мій превеликий жаль, певна того, що Музей виноградарства працює до шостої години, як більшість наших закладів, я прийшла до нього запізно. До речі, по буднях музеї Братислави часто працюють саме у такому режимі. Братислава славиться своїми винами з давніх часів. Про виноградники Братислави я чула від першого дня перебування тут. Я досі яскраво пригадую свою першу екскурсію на винарню неподалік Бреста у Білорусі, зараз мені більш, ніж дивно, що тодішніх семикласників дружно повели на цей завод, де ми дегустували кілька видів вина, здається, до того я взагалі ніколи не пробувала вино. Добре пам’ятаю Музей шампанського на винарні ,,Абрау-Дюрсо” (Краснодарський край), де побувала на екскурсії після четвертого курсу університету. Судячи з опису, у Братиславі було б значно цікавіше, бо історія виноробства, як і історія вирощування виноградних лоз на території міста, тягнеться від античності до наших днів. У Словаччині, як мені казали, відкритий туристичний маршрут ,,Винна дорога”, під час цього туру туристи дегустують різноманітні сорти вин, починаючи від білого сухого і закінчуючи солодким червоним. Молода пара з Хмельниччини, що працює зараз у Чехії, в аеропорту, однак уже в Києві, радила обов’язково привозити з Братислави словацьке вино, його можна було купити в магазині безмитної торгівлі ,,Дьюті фрі” перед відльотом. На жаль, порада прозвучала запізно.

Темніло, дощ не вщухав, я б ще хотіла багато що встигнути, однак охопити неохопне навряд чи вдасться, тож я вирішила, що краще буде, як дуже рано встану і перед дорогою до аеропорту пройдусь містом, замість мокнути зараз, тому повернулась до готелю. 

https://www.youtube.com/watch?v=FW1pfV-EoE4