12 лютого

От і покинула світ остання з 5 дітей моїх діда та баби по татові. Тато, наймолодшенький, відійшов другим.

Першим був Петро, Петро Козак, він загинув у криївці, відмовившись, як зробили й інші упівці усередині схованки, добровільно перейти на бік радянської влади…  Живим не залишився ніхто. Разом з Петром пішла з життя і його дівчина.

“Яструбки” довго не могли знайти  цю криївку. Знали, що має бути, протикали все, що видавалось їм підозрілим,  а відшукати таки не могли. Однак вивідали, де живе Петрова кохана. Арештували, наказали одягнутись у найкращий одяг, спуститись у криївку та передати воякам, що обіцяють життя в обмін на співпрацю, і повели під конвоєм селом. Вишиванка дівчини приворожувала як писанка, а червона хустина наче розрубувала простір і застигала кров’ю в очах.

З дівчиною порозмовляли так, що вона була певна – вони достеменно знають місцезнаходження криївки, тож повела усіх просто туди. Люди вгрузали в землю від розпачу та страху. Біля входу юнка зупинилась і гукнула до хлопців – її тут же впустили. А вже через кілька хвилин звідти почулось: “Гей у лузі червона калина…”, спочатку тишу прорізав проникний голос дівчини, а потім ударив звуком увесь хор… За тим був вигук: “Слава Україні!”, що луною розносився навкруги…

Поки не залунали вибухи.

Мертві тіла на возах довго возили селом.  Червона хустина хиталась від вітру та спадала краєм на шлях,  залишаючись у кожному серці…