Остап

Ім’я Остап крутилось у моїй голові з дитинства. Безумовно, у дитинстві я також, як і всі, хто читав ,,Тараса Бульбу” Гоголя, переживала за Остапа, одначе завжди було прикро, що баламута та пройдисвіта Бендера з ,,Дванадцяти стільців” і ,,Золотого теляти” звали теж Остапом. Ім’я Остап жило у моїй пам’яті як ім’я діда мого батька по лінії матері, який був сином українки Анастасії та австрійця Казимира (що він австрієць, то так казали в родині, адже прийшов до села з Австрії, та як я сьогодні розумію, мова йшла про Австро-Угорщину, а вона складалась з багатьох націй і національностей, поки документів не віднайшла). Ніколи того Остапа не бачила, як не бачила своєї бабці Параскеви, дочки Остапа, проте завжди відчувала присутність прадіда у своєму житті, адже родина з натхненням і завзятістю не раз згадувала його у своїх розповідях. За своє дитинство багато начулась я про його веселу вдачу, про створення ним сільської ,,Просвіти”, про його благочинну діяльність у ній, особливо часто родичі повторювали про закупівлю ним власним коштом періодики та книг для сільської читальні. Тому я завжди пишалась своїм прадідом.
Була й інша причина: після операції ,,Вісла”, коли всіх мешканців родинного села Хороброва однієї ночі виселили з рідних місць, сім’я сестри мого батька, а потім і друга батькова сестра, знайшли притулок у селі Остап’є Підволочиського району Тернопільської області (згодом я довідалась, що є ще Остап’є на Полтавщині, а сіл, назви яких походять від імені Остап, в Україні зараз 18, раніше було навіть більше). Час від часу ми їздили до родини, частина родини там досі живе. Ще маленькою чула я від татової сестри Ганни легенду про чоловіка на ім’я Остап, якому вдалось залишитися живим після монголо-татарської навали, оскільки він переховувався у печі під час нападу на село, у легенді йдеться про те, що коли до села повернулись мешканці, яких на час навали не було в селі, на питання:,,Чи хто є живий?”, – вони отримали відповідь: ,,Остап є”.
Остап є. Мій Остап є. І йому вже 30! А колись був маленький…”

Хочеться залишити його й тут. Мабуть, це потрібно моїй душі.