На Божу волю

Хапає серце. Не спиться і робити щось не дає. Подумалось, а може того завтра вже ніколи не буде. Не страшно – діти дорослі, одружені, маму доглянуть не гірше мого, якщо б раптом. Вони в мене сильні. Колись  боліла неможливість поділитись тим пропущеним крізь серце до поклітинного відчуття, вилитим на папір, тривожило усвідомлення головою, що твоя душа не може прийняти усталених правил “виходу на люди” чи “в люди” – уже й це не тривожить… На Божу волю… Багато вже там… Ніби втихає…

Хотіла написати: “Дай Боже миру”, та  обпекло:”Якого? Того, з яким спочивають мертвим сном, чи того, з яким наповнюються життєдайною, життєтворчою енергією?!”