Жук (дитяче оповідання. ГалинаМирослава/ГалкаМир)

Матвійко страшенно любить комах: і тих, що мають крила, і тих, що не мають. І тих, що мелИкають*, і тих, що мовчать. І дуже красивих, і справді мерзосвітніх*. Він знає: куди б не йшов, завжди їх зустріне, бо їх скрізь багато. І спостерігати за ними йому дуже подобається.

Якось тато сказав Матвійчикові, що комах важко порахувати, і що порахованих видів понад мільйон. А насправді може бути навіть 8 мільйонів, тільки ніхто так і не зміг полічити. Матвій не розуміє, чому ніхто цим не займається. Коли він виросте, стане ентомологом, таким вченим, що знатиме все про комах, де б вони не мешкали. Хоча не факт, що він буде ентомологом. Матвієчко любить не лише комах, він обожнює равликів, собак, котів, свій конструктор, іграшкові машинки, літачки, кораблі, подарований дідом дерев’яний меч і арбалет з Тустані, йому також подобається садити рослини в землю, обривати ягоди й керувати мамою.

Комашки страшенно симпатичні й смішні, вкриті волосинками. Вони можуть крутити головою. До того ж, мають рухливі лапки, поділені на членики, й вусики-антени, які не лише допомагають їм відчувати коливання повітря, зміну погоди, за допомогою них вони відрізняють кольори, але найсуттєвіше — тримають рівновагу. Матвіясик ще не питав тата, бо хоче здогадатись сам, як, якщо в нього нема вусів, як у діда, йому вдається тримати рівновагу. Він переконався, що без проблем може лазити по драбинці, а також на одне дерево в садку з роздвоєним знизу стовбуром, може гойдатися на гойдалках і каруселях й звідти не падати. Матвійко перевірив — у комах дійсно три кінцівки зліва й три справа, разом шість.

Восьминогих павуків МатвіЄчко теж любить, однак серйозні люди їх не вважають комахами, а жаль. “Мабуть, тому, — думає хлопчик, — що вони плетуть павутинки й висять на них, кумедно втиснувши голову в груди.” Він ще ніколи не бачив павука, у якого голова й груди були б окремо. Матвійко хотів би знати, чи є павуки без головогруддя, а раптом він колись знайде павука з головою, коли буде рахувати комах, аби люди в усьому світі нарешті знали, скільки ж то їх живе на землі.

Комахи дуже чутливі, однак спритний Матвіяка, як справжній мисливець, вміє їх вполювати. Тато знає, що жодна муха на вікні від його сина не втече. Хлопчикові нетерпеливиться її впіймати, роздивитись, опісля випустити на волю. За різнобарвними бабками й метеликами, особливо блискучими, що пурхають у садку біля хати, витанцьовуючи різноманітні танці, і сідають на квіточки, складаючи крила дуже по-різному, Матьо бігає з невеликим сачком. Він намагається їх упіймати, хоча вони петляють туди-сюди, втікаючи від нього. Матвій не хвалиться, він дійсно дуже вправний, комахам поруч з ним доводиться не завжди солодко. Матвійко не робить їм кривди, лише розглядає, нюхає, бо у кожного виду метелика свій запах, тішиться, а тоді відпускає. Ніхто не любить, щоб його рухали без дозволу, комахи теж. Матвій знає про це, та комах треба вивчати, це потрібно для науки, отож комахи мають набратись терпіння. Нехай знають, що їм нічого не загрожує — вони в надійних Матвійкових руках.

Нещодавно Матвієнько дізнався, що метеликів не можна брати за крильця, адже крильця вкриті дуже чутливими лусочками, за допомогою яких метелики розповсюджують запахи, які допомагають їм знаходити один одного й лякати ворогів. Тато каже, що є метелики без крилець, Матвійко ще таких ніде не бачив, але у нього все попереду, як каже мама. І він щиро вірить, що побачить таких метеликів завтра або післязавтра.

Матвійцьо іноді вивчає мурах за допомогою палички. Хоч він і не такий великий, як батьки, а вже встиг побачити різні види мурашок: від неймовірно маленьких до досить великих, які призвичаївся спостерігати на віддалі.

За бджолами, осами і джмелями хлопчик теж патронує на відстані, бо має досвід укусів: оса вкусила в руку, бджола вжалила в ногу. Жуки, особливо хрущі, — це щось особливе для Матвійчика. Учора він взагалі мав свято — коли вийшов з дому побавитись з іншими дітьми, на стіні будинку зауважив великого й сильного жука, якого раніше ніколи ніде не бачив. Спочатку малому досліднику здалось, що це гігантський хрущ. Розмір комахи перевищував найдовший Матвійковий палець, раніше жоден жук не дотягувався до мізинця, а цьому навіть серединця мало. Хлопчика привабив коричневий, з червоним відблиском, панцир жука, кольору татових шкіряних черевиків, два міцні роги попереду, як у бичка, і дуже сильні довгі вуса, яких хрущ не має. Хлопчина відразу назвав жука вусачем, хоча міг рогачем і навіть козликом, бо кожний вусик чимось схожий на ріг дикого козлика. Пізніше Матвійко, коли з татком переглядав світлини жуків, згадав, що вусик був подібний до пилки з зубчиками, тож жукові пасувало б ім’я зубопил.

У кожному вусику Матвійчик нарахував 11 частинок, всі з них на початковому краєчку тонші, ніж на кінцевому. Матвій визначив, що третя частинка від голови найдовша. Кожний з одинадцяти члеників розширюється, як вузька креманка для морозива, а кожний наступний засів у попередньому, тільки перший виріс з голови. Колись давно Матвійко бачив намальованого вусача, на картинці вуса у жука загинались і виглядали тоншими. На лапках Матвійчикового вусача теж виднілися членики, перед кігтиком три останні частини були майже такі самі, як на вусиках. А на шийному щиті росли зуби — по три зубчики з кожного боку.

Жук довго не рухався. Матвієнько не витримав  – торкнувся твердих крилець вусача, після чого той повільно поповз вгору по стіні, і на висоті, до якої хлопчина не міг дотягнутись, набрав швидкості й незграбно здійнявся в повітря. Трошки пролетів перш, ніж сісти на іншій стороні хати, але там теж не затримався.

Коли тато прийшов з роботи, Матвійчик поділився з ним радістю зустрічі з вусачем. “А, — усміхнувся тато, — то ти козака бачив, довгорожця! — і поцікавився: Скрипів?” Дем’янко здивувався: “Скрипів?!” “Так, — відповів тато і пояснив: — Коли вони незадоволені непроханими гостями, скриплять, задніми лапками теручи крила, їх навіть називають скрипунами”.

Тато промалював ключ на екрані свого телефона, а тоді продовжив: “Вусачів існує багато. Тільки в Україні щонайменше 300 видів. Нам треба знайти саме того, якого ти бачив. От дивись”. Матвійко припав до екрана, з якого на нього зиркало дуже багато вусачів. Спробуй знайти!

Після довгих пошуків вони з татком таки знайшли жука. Ним виявився вусач-шкіряник, точніше — вусачиха-шкіряниха, бо хлопчики жуків менші й мають по 12 члеників на вусиках. А коли тато знайшов інформацію про шкіряників, обоє засмутились, довідавшись, що вусачі — знані деревогризи, дуже небезпечні там, де ведеться неправильне господарювання: вирубують понад міру ліси, не доглядають дерева. Поки не буде зупинено небезпечну вирубку, жук-шкіряник може знищити величезні площі дерев. Сто років тому в Україні вже була така біда. І ми домовились з татком, що доглядатимемо наш садок і садитимемо нові дерева всюди на нашій планеті, де тільки зможемо.

Жук (“Мала сторінка”)