Дитяче оповідання “Білий”

Якось Добромисл, якого мама кликала Добриком, а тато — Мисликом, попросив свого білявого діда пояснити, чому дідусь такий білий.

Дідо розправив вуса, аж висвітлилась білина під ними, й почав:

— Народився я в селі, що називалось Біла. В Україні багато сіл, які мають таку назву або трошки довшу, як от: Біла Криниця, Біла Гора, Біла Річка, Біла Береза, Біла Скеля, Білий Берег, Білий Потік, Білий Камінь, Білий Рукав, а в час мого народження їх було ще більше. Тепер мого села, на жаль, вже немає. Затоплене.

— А чому воно називалось Біла? — зацікавився Добрик.

— А й справді, — почухав потилицю дідо, — Пригадую, що у нашому селі добували білий вапняк. Наші дороги, якими його возили до хат, здавались зовсім біленькими, а хатинки й деревцята, побілені білилом навесні, відбілювали на далеку відстань аж до самої зими. А там сніг. Тоді глибокі сніги були, не те, що зараз.

— А про свою хату розкажеш? – спитав Мислик, який загорівся великим бажанням побільше дізнатися.

— Хатина моїх батьків, — продовжував розповідати дідусь, — стояла на краю села. Там було багато побілу, тобто білої глини. І річка неподалік. Ми, дітлахи, називали її Біла, бо вода у ній, як тільки в неї хтось заходив, набирала молочного відтінку, а як річка насправді називалась, не пригадую. Давно це було. Хатину ми мали невелику, проте біленьку, чепурну. Навколо неї ріс сад, у якому дерева щороку родили зимові й літні яблука, соковиті груші, різнокольорові сливи, вишні, білі й чорні черешні, а кущі — малину, червоні й чорні порічки. Мали ми й усяку іншу всячину. Мій дідусь, твій прапрадідусь, пильнував кожну ростинку, починаючи від ранньої весни до морозів.

— А молоко в вас було? — раптом запитав хлопчик.

— О, ми купались в молоці, — відповів дідусь.

— Купались? — перепитав Мислик.

— Так кажуть, коли всього достатньо, — пояснив дідусь, — Ми мали дві корівки, кілька козенят, декілька овець. Набілу, тепер у школі вчать вас по-іншому: молочних продуктів, у нас було з головою. Найдужче я любив квасне молоко. Навіть більше, ніж сметану, а ти ж знаєш, що без неї не можу зовсім — до кожної тарілки юшки мушу собі забіл зі сметани зробити, то для мене як варення для тебе, або цукерки.

— А тебе цукерками батьки частували? — здивував запитанням Добрик.

— Не дуже часто, — признався дідусь і додав: — А от дрібними шматочками цукру — побіллю, ми ласували частіше. Любив тоді я побіль! Все мріяв, аби її побільше було…

— А одяг де ви брали, дідусю?

— Може, й не повіриш, але наше вбрання теж було біле. Ми тішились тим білим одягом — білим набіллям. І вишивали білим по білому. Батьки льон сіяли й коноплю, з насіння тиснули олію, з волокон робили нитки, з ниток — тканини. Люди тоді такими працьовитими були, такими дбайливими, такими старанними!  Ніякої роботи не боялись. Мама бралею (коноплю вибирала) не лише на нашому полі працювала, ще й сусідам допомагала. Сама повсякчас хотіла у річці сурове, тобто небілене, полотно білити, хоча тато завжди спішив допомагати, а з того біленця — вибіленого полотна, вже шила. А ще батьки стригли вовну з овечок, щоб зсукати нитки, потім з них плели на верстаті, точнісінько такому, як ми в музеї з тобою бачили.

— То ти саме тому білий? — ще раз запитав онучок.

— Напевно, — роздумуючи промовив дідусь, а за тим впевнено додав: — Таки так! У Білі я забілився і кожного дня підбілювався, так от прибілий і ходжу.

І розсміявся, а за ним Добромисл теж залоскотав повітря своїм сміхом, аж луна до сусідів пішла.

Білий (“Мала сторінка”)