Щоб плисти, треба хоча б зайти у воду, чи ту, що розлита стоїть навколо, чи ту, що плине, котиться, зносить за течією. А коли ти боїшся води, здригаєшся від її тихого булькотіння, дзюркоту, мимовільного цвіркання, ледь зачутого десь чуркання, як ти зможеш пливти, як спроможешся діяти? Як?!
Заходиш, бо куди подінешся. Це дійсність, дій-сність: дій, сній, мрій, щоб було тобі добре. Звичайно, якщо не втратиш вміння слухати, слухати вслухаючись, вухами, очима, тілом усім, передусім серцем. Слухати так, щоб вловлювати оркестрову музику слова, погляду, поруху, сказаного та недомовленого тексту, йдучи то поволі, то швидко від поверхневого, видимого до дрібниць рівня слова крізь його кору далеко вглиб, іноді боляче, дуже боляче, як до магми, звужуючись та розширюючись за законами маятника, аж до всесвіту, щоб прочути усім єством єдність з природою, щоб лягти на цю воду та плисти, а між водою всередині та зовнішньою стихією залишалось лише відчуття руху аж
до власної відсутності…
