Право на звинувачення

Катування та вбивство однієї людини – це вже злочин, який важко,  для тих, хто це пережив, майже неможливо, пробачити. Закатованих до смерті людей не повернути до життя, як і скаліченим подарувати здоров’я. Проте співчуваючи, плачучи та ставлячи знаки пам’яті, світ продовжує допускати нові масові катування, вбивства, а часто-густо сприяє їм, бо отримує з цього вигоду.

Той, хто не намагається запобігти, відкриває дорогу новим безчинствам.

Від імені ізраїльського народу з легкої руки були звинувачені не конкретні люди, причетні до вбивств євреїв, а ціла організація, у лавах якої були представники різних національностей, євреї також, організація особистостей, які готові були йти на хрест заради життя українського народу, що піддавався моральному та фізичному винищенню (якби не вони, сьогодні б про державу, що носить ім’я Україна, навіть не йшлося б, саме слово Україна вийшло б з ужитку, чого дійсно дуже хотілось би багатьом, хто зазіхає на наші землі чи потребує новітніх рабів – покірної робочої сили, яка тихо задовольняється найпримітивнішими речами).

Зрештою, звинувачення – неймовірно висока відповідальність. Кожне слово у ньому на вагу життя, адже воно може морально чи фізично вбити або добити.

Якось я нашвидкуруч написала, зараз хочу повторити свою думку: “Поки держави (народи, партії…) самі не братимуть відповідальності за злочини представників свого народу (своєї організації…), які вони зробили іншим народам (групам людей), вони не мають морального права судити інших, оскільки самі ж і створюють грунт для нових гітлерів, путіних та всілякої іншої нечисті. Взагалі не можу зрозуміти, чому досі у світі (ніби демократичному) партії, релігії, різні осередки, які інших відверто не вважають за людей, а лише за рабів, слуг, “братів наших менших”, іншими словами – тварин, не визнаються злочинними та не піддаються осуду.”