Зміст:
1. Дивись
2. Плямки
3. Забути
4. Кульки
5. Шоколадні палітурки
6. Дерева
7. Отак
8. Нас було двійко
9. Фасетка
10. Зірка
11. Будь ласка
12. Тричі
13. Петро Павлович
14. Вперше
15. Батько
16. Колобок
17. Петлі
18. Ножички
19. Від себе
———
20. Інтуїція
21. Не за держанце
22. Не в ногу
23. Звідки?
24. Мить
25. Потяг
26. Ґрунтознавство
27. Знаки
28. Обіди
29. Розширюючись
30. Чоловік, що світиться
31. Мирон
- Дивись
Можна було сторопіти — Дніпро вихилявся як велика риба. Подекуди вправно вдаряв хвостом, прудко застрибуючи кучерявими краплями на палубу. Усі, хто стояв на катері, замилувано всміхались. То з одного боку, то з іншого хтось із його пасажирів, вихлюпуючи припливи почуттів, раптом поряд голосно когось цьомав у щічку. Хоча тут мало хто кого знав. Та й ніби ніхто навмисно і не шукав знайомств, принаймні, виразно цього помітно не було. Здебільшого всі трималися своїх приятелів. Кожного привело сюди щось своє. Чому ці пасажири сіли саме в цей пливучий будиночок і поплили саме цим курсом – важко сказати напевно. У когось це відбулось миттєво – прийшов, побачив, купив квиток… У результаті, катер, мовби ховаючи себе від пронизливих поглядів, обгорнувшись прозорою шовковою хустиною води, розкішно тріпотить на вітрі та мчить його подалі від заюрмленого світу. Дехто, на противагу, мріяв про таку поїздку давно, тож ретельно все спланував, навіть настрій.
Огинаючи клаптики суші, судно віталось з хмарами, не забуваючи усміхнути їх порухом теплого вогкого повітря. А вони, занижуючись трохи не до самого пливучого об’єкта, з усіх сил поспішали за цим рухомим дивом. Не зачаївшись, втомлювались наздоганяти катер і чайки, та чимраз більше відставали та починали косити спідлоба, мовляв, як таке можливо. Іноді їм вдавалось трохи прорватись уперед, однак сил утриматись на зайнятій позиції жодній з них не вистачало, тож вони, усторонюючись, сумно губились за бризками, які вправна машина залишала по собі. Зрештою, усе, що до того кожного з пасажирів оточувало, залишалось далеко позаду — і клопоти, і нервування, і, властива місту, майже постійна втомлюваність, а замість них надходив теплим димком приємний спокій і заполонював відчуттям безконечності.
І коли чорногузий хлопчик, що пару хвилин тому мирно припадав до батькової руки, вистромив пальць у далечінь і тут же, смішно підстрибуючи, скрикнув: „Дивись, дивись”, — у кожному серці щось тенькнуло. Хоча хлопчина звертався до свого батька, всі судомно почали вишукувати щось, що мало би бути в тому керунку, який він вказував. Ніхто, проте, не наважувався питати, а що ж побачив малий – не до них же вигукували, хоча, вочевидь, знати хотіли всі. Силкуючись щось розгледіти й собі, поважного віку чоловік наблизився до бортика. Він пильно дивився на хмару, яка починала скручуватись у мушлю, ніби зумисне нагадуючи йому про скороминучість життя, про недовершені справи, які слід було б закінчити якнайшвидше. Вона була таким собі уособленням процесів життя. Він дивився з набутою за життя вирозумілістю, а по щоках тік жаль і скрапував солоно та по-чоловічому скупо, на що чоловік зовсім не зважав. Поруч нього стояв високий худорлявий юнак, котрий теж видивляв те щось. Виглядаючи досить-таки кумедно, бо заледве стримував себе, щоб не розреготатися, на відміну від літнього чоловіка він вдивлявся у слід, полишений літаком на теплому небі. Очі його пускали бісики. Ні, він не стріляв ними навколо, як могло би здатися, а дивився всередину себе і бачив там свої справжні та віртуальні дискотечні забави, випадкові флірти, посиденьки за пивом з друзями. Його мила русява подруга теж перебувала у стані занурення в свої думки. Під мірні коливання катера, втуплена в якусь точку за горизонтом, вона явно перебирала пальцями клавіші рояля, які чітко бачила лише вона. Руки юнки час від часу злітали над тою клавіатурою і зависали в повітрі. Здавалось, от-от вона захитається та впаде, а музика, яку вона чує, обійме своєю ніжністю кожне щонайменше створіння поблизу. Насправді ж було тихо, мовби всі перемерли. Начебто промені світла, що прагнули повернутися до свого сонця, погляди усіх були направлені в одну точку, щоб кожен побачив своє. Когось те своє гнітило, хтось просто на очах одужував, дехто вчився впорядковувати своє життя. Адже так важливо, хоча б інколи, скинувши з себе тягар обов’язку, щоб чітко бачити реальне, яке ставить перед людиною незворушне раціо, просто дивитись у далину. Свою далину.
А хлопчик виразно бачив – поруч проноситься величний корабель. І не міг зрозуміти — як можна не зауважувати той потужний криголам, він нестиме його завтра через могутній океан, долаючи велетенські хвилі, які поруч з цим богатирем є просто вередливими дітьми, що впадають у сльози, коли не можуть впоратися з несподіваними труднощами. Як?! Аж коли раптом з-за спини почув голос мами, що кликала обідати, облишив усе та й побіг їй назустріч, по дорозі забуваючи, що ж саме їй мав сказати. (1997)
2.Плямки
Я виросла в лісі, точніше, він виростив мене. Спочатку відчувала, що з ним росту просто з-під землі, мовби мох, тоді й зазнайомилась з рижиками, невдовзі мене поманили до себе кущі, лише пізніше почала задивлятись на дерева. Першими моїми друзями стали вони, рижики. Я знаходила їх навколо великого незникомого болота в нашому ліску. На купинах. Вони усміхались до мене, смішно покритої ластовинням, з-під своїх крислатих капелюхів ще здалеку. Я чимдуж поспішала на їхнє світло, як ластівки до бабиної хати. Перш, ніж торкнутись тіла гриба, довго роздивлялась його і вслухувалась у ліс, чекаючи дозволу. Вже згодом довідалась, що гриби треба зрізати, щоб вони не перевелись, але я б не змогла цього робити – навіть уявити моторошно, що ріжу рижику ніжку. Пам’ятаю, як пальчиками легенько робила підкоп, а тоді ціленьке, неушкоджене, ніжне-ніжне тільце обережно підносила до носа, вдихала його своєрідний запах і клала на м’яку траву, розчистивши акуратненько місце. З собою, виходячи в лісок, жодного разу не брала кошика, бо й насправді не планувала щось збирати. Коли ж потрапляла до лісу, рижики починали мене кликати. І вже підкоряючись їм, обходила болото та обережно розгортала траву, щоб зустрітись з ними. Опісля клала їх у поділ і повільно, мовби пливучи, несла додому. Підростаючи, починала чути, як підкликають до себе бруслини та лохані. І зовсім не кололи мене кущі малини чи ожини. Хоча кращих за рижиків друзів у лісі в мене не було. Усі свої пригоди я розповідала майже хатньому приятелеві їжачкові, що ввечері підлазив під поріг розвеселити, аби сни були теплими і погідливими. Іноді, коли білочка, що оселилась у нашій шпаківні, не витримуючи самотності, наближалась до призьби, я і їй, поки вона ласувала сушкою та насінням, спішила розповісти про рижики. Мені здається, що з дечим з того, що тоді їй розповідала, вона цілком погоджувалась. Одного разу, коли застала білочку на горищі, куди вона деколи підпільно проникала з даху по щось смачненьке, рудка тримала лапками висушені пластерки грибів і блимала очками, ніби кажучи: „Тепер і я розумію“.
Одне мене завжди, ніби несподівано, боляче вражало — дорогі серцю рижики змушені страждати через неприємні сині плями. Може, то вони так сердяться? – припускала я. Або гидують чим. Якось мені навіть здалось, що вони не даремно шукають співчуття в мене. Їм, як і мені, зовсім не подобаються зайві плямки на шкірі, вони теж більше люблять однотонність, але мусять погоджуватись з тим, що мають, бо так вже є. І лише з роками довідалась, що якщо придивлятись уважно до сонця, можна помітити й на ньому плями. Тоді й подумала — чи варто ними перейматись, коли перед тобою вартісне для тебе сяйво, хай навіть незначне для світу?!
(1996)
3.Забути
Тут, саме тут, я ріс, тут виростав, тут і зістарівся. Люблю ці милі австрійські заміські будиночки з прохідними кімнатами по колу, де кожен покій є продовженням попереднього. Щоразу отримую добру порцію вина насолоди, коли, сидячи в одній кімнаті, бачу дві сусідні. Часами просто ходжу собі покоями, щоб вкотре спромогтись відчути безмежність світобудови, спокушений неперервністю великого неосяжного простору і його маленької проекції – мого дому. Лише тут, у цьому затишному помешканні, не боюсь втрачати пам’ять.
За вхідними дверима потрапляю в простір інший, який не перестає тиснути, підкоряти тебе собі. Інколи наче бачу як тут чи там висуваються цибулини голів і моторошно вигукують на повну силу: „Запам’ятай“. І те, болячи вдаряючи, слово, схоже на Левітанове попередження про початок війни, відстукує в моїй голові. Іноді навіть здається, що сунеться з-під землі грубезний вказівний палець і погрожує. Дивись мов.
Боже ж ти мій, скільки я бачив за своє життя, скільки чув, скільки читав. Ще дітваком десятки разів те саме перечитував. Все марно. Не міг розповісти як слід, якщо мене питали. Те, що жило в голові, було завжди якимось захованим – не міг я згадати жодного слова, коли зненацька перестрівали запитанням, лише в контексті, наче за помахом руки диригента, інформація вискакувала непомітно сама. Таке відчуття, що цей невидимий диригент єдиний, хто керує записами моєї пам’яті. І все залежить від нього, а зовсім не від мене. Це той Дамоклів меч, що висить наді мною впродовж років. А я почуваюсь чоловіком, що лежить крижем на своєму клаптику поля і не може ні охопити його, ні віддати.
Найприкріше, що завжди відчував себе безпорадним серед людей, завжди, може через те… Впевненість і сила приходили лише на самоті. Я – то не лише пам’ять. Щось значно вагоміше, суттєвіше, дуже глибоке та невловне. Щоднини після мли ночі прокидаюсь, щоб жити, маючи щоразу свіжу можливість тішитись життю, чистий та вільний. Зрештою, чи так вже добре носити за собою спогади?! Можливо, я щасливіший за інших, хтозна. Не раз думаю, а що було би, якби був вільний від цього ґанджу. І ловлю себе на думці, що водночас маю та не маю бажання виходити зі свого замкненого світу. Десь у глибині мене живе непереборне переконання, що будь-яка найпозитивніша зміна несе в собі трохи суму… Процеси, які вона розпочинає, іноді виявляються необоротними. Можна занадто багато втратити. Так багато, що всередині отримуєш розрив – тебе стане кілька, і кожна з твоїх сутностей домагатиметься свого. Чи зумів би я з цим впоратись? Інколи мені видається, що думки інших, оселившись в мені, заважали б жити своїм життям, відібрали би бажання думати над кожною дрібничкою – а це ж приносить таку всеохопну радість ! І робить мене поважним, впевненим. У кожного свої шляхи до впевненості. Мені судились довгі. Дав мені Бог радість насолоджуватись дорогою, тихо спостерігаючи як наслідок стає причиною, аби усім нутром вловити аромат розпростертої на всі боки вічності.
(2003)
4.Кульки
Тато розігнув пальці – і на його широкій репаній долоні зблиснули три, діаметром з мізинець, скляні кульки. Такі приємні, прозорі зверху, а ще зсередини з кольоровим яскравим наповненням, і серед них одна з теплим усміхненим жовточком, що викликав бажання пестити його поглядом і доторкатись пучками пальців щоразу, як око падало на цю кульку. Друга примадонна притягувала до себе калиновим відтінком червоної барви, і якби не надто виразна прозорість верху, її можна було б прийняти за приморожену пухку ягідку. А поміж ними по-небесному розважно, оглядаючи своїм синім оком навколишній світ, лежала ще одна, яка завдяки глибині свого кольору претендувала на те, щоб вважатись найстаршою.
Відвести погляд від кульок видавалось неможливим. Спочатку я заворожено розглядала кожну зокрема, перебираючи як зернятка вервиці, потім почала складати докупи. Це виявилось неймовірно цікавим заняттям. Розташовуючи їх низкою, поперемінно змінюючи кольори, а згодом і трикутниками різних розмірів з неповторюваною послідовністю барвистості вершин для відповідної форми, я витрачала купу часу, але отримувала вишукану насолоду від такої гри, від поступового усвідомлення, що навіть створюваний лише з трьох різних об’єктів світ, якщо він лежить як мінімум у тривимірному просторі, безконечний.
Гра тривала, кожного разу набуваючи іншого насичення. Під’єднувалась уява, кольори від швидкості складання перемішувались ув очах, набуваючи зелених, фіолетових, брунатних забарвлень. Простір обсновувався часом і заполонював уяву.
І щоразу пробивалось нове відкриття, нове зачудування. Обговорювати нюанси підходів до складання було б нудно, адже їх накладалось ой як багато, зрештою, який в тому сенс – простих, і щоб не оманливих, вирішень без точно заданої ситуації, без конкретно заданих умов просто не може бути. Все, що хочеш вирішити, треба чітко сформулювати. Нема задачі – нема і розв’язку. Мене ж захоплював сам пошук, саме намацування варіативності. Пізніше у гру почали вплітатись звуки, смаки, запахи. Так молодий місяць намагається округлюватись, розростатись, ширитись у тебе на очах. Здавалось, навіть повітря навколо постійно потрохи допомповувалось звідкись, привідкриваючи прикриті раніше можливості. Що може бути дивовижніше, ніж бачити не бачене, чути не чуте, вловлювати нереальне, що?!
Не пригадую, коли точно, але одного ніби звичайного дня жовта кулька кудись щезла, наче вивітрилась. Розшуки успіху не мали. А гратись двома кульками було нецікаво, така гра нівелювала всі досягнення, вона просто уплощинювала. Власне, це вже була не гра, а суцільний нуд. Складалось враження, мовби хтось прагнув перекрити основні канали життєдіяльності – слуховий, зоровий та інші, воліючи, наскільки міг, обмежити пропускну здатність душі. Звичайно, можна знаходити задоволення й у прописуванні вкотре давно завчених літер, але це на любителя, мені ж хотілось не підкреслення натиском, наголошенням відомого, а виписування нових ситуацій у часопросторі. Тому я все більше гаяла час на нарікання, ремствування, мені щось постійно дошкуляло, виводило з рівноваги, я навіть чути погано стала. Ще так трохи – і, як результат, пиши пропало, тобто повна апатія.
Зациклення.
Ми з мамою сиділи в черзі до лікаря. Мого дільничого лікаря, який мав виписати направлення для огляду мене спеціалістами – невропатологом, отоларингологом, окулістом та психіатром. Я подриґувала ногою, йорзала від нудоти на якомусь напів потрощеному стільці, бурчала сама до себе. І все раптом припинилось – я побачила одну дівчинку з жовтим, начебто моя кулька, кучериним волоссячком. Я ж, як ви знаєте, маю гладеньке чорне, нічим не примітне, волосся. Мій рот відкрився сам, я це ясно відчувала, але змінити його форму не вистачало сили. Я втупилась у неї. Спочатку переді мною дійсно була ця викохана сонцем жовтавка, та потім її замінила справжня кулька, яка гасала по лікарні так прудко, що я ледве стримувала себе, аби не розреготатись. Незабаром вона перемістилась у мене, тож навколишній світ припинив для мене своє існування. Уперше я солодко завалилась сама в себе. Тепер, не маючи кульок, я їх мала в собі. І не тільки володіла ними як малюнками, а могла робити з ними те, що й раніше, – мені не заважало ніщо. Ошелешена, я зрозуміла, що для того, щоб грати в кульки, зовсім не обов’язково їх тримати в руках. Це не лише спрощувало гру, виникали нові можливості. Я настільки перейнялась грою, що граюсь тепер постійно і відчуваю себе найщасливішою на світі людиною. І мені все одно, що там каже лікар.
Правда, часом мене хвилює одна думка – чи існую я взагалі? А що, якщо ні?.. До речі, а навіщо ви зробили мені укол? Вам це приносить задоволення?
5.Шоколадні палітурки
Старі книги, особливо томові видання, енциклопедії, з якими мені доводилось працювати, здебільшого мали коричневі палітурки. І не просто коричневі, а кольору шоколаду. І ті, що я маю вдома, теж шоколадні. Та й стоять вони у мене хоч і серед різнокольорових видань, проте в оточенні шоколадистого кольору меблів, які тепло налаштовують на щось притягально приємне, просто, без зайвих зусиль, вводять ув особливий стан своїм дуже відповідним для такого типу літератури темним кольором, спроможним віддаляти в бік тіні від жару червоного – улюбленого кольору маленьких дітей і первісних народів. Саме шоколадність надає того спокою, коли поверховість, за яку так тримається жовтий колір, розсіюється, і пасивність, притаманна схильному до пихатості зеленому, затягується зосередженістю і, до того ж, не відволікає та не стягує, як самозаглибленість синього. Дивишся на полицю – тут же мимоволі тягнешся до цього шоколаду, який на певний час допомагає тобі забути про мирське та таке суєтне. Іноді достатньо лише потримати книгу в руках – і від тихої коричневизни, що не дуже поривається наступати на тебе, як інші, і не особливо обороняється від твого наступу, пальці наповнюються якоюсь дивною магічною силою, щоб ти міг входити у текст, захований за палітуркою.
Одного ранку, який, як завжди, абсолютно не рахувався з моїм бажанням поспати трохи довше, я виткнулась з-під ковдри, зачепивши ненавмисно муркотика, що похропував побіля моїх ніг, і ковзнула поглядом по кімнаті. Щось було не так, хоча всі речі чемно розташовувались на своїх місцях. Світло вливалось через привідчинене вікно звичним способом – не допікаючи. Тонкий запах ранку, принесений вітром, теж не мав у собі нічого незвичайного, а кімната перебувала в тому стані охайності, в якому знаходилась перед вимкненням світла на ніч – жодний павучок не виплів собі помітної павутинки, жодний стільчик не пересунувся бодай на трохи видну відстань. Та все ж щось відбувалось. Аж раптом я здригнулась від пронизливого відчуття, що це щось ховається за моєю спиною. Мить завагавшись, я таки наважилась дізнатись – і рвучко обернулась. Те, що я побачила, потрясло. Якби хтось раніше мені таке оповів, не повірила б нізащо. Перед мої абсолютно не сонні очі постав образ, зітканий зі світла, шоколадного кольору чоловіка – чітко видимий, хоч і був повністю прозорий. Людини як такої не було. Від цієї прозорої сутності котилося тепло, від чого приміщення хвиля за хвилею затишнішало і затишнішало, а мою душу наповнювали довіра та спокій. Як тільки я відчула себе в повній безпеці, мій гість завів розмову. Вона відбувалась подумки. Про себе я чула його оксамитовий лагідний голос, який тепер супроводжує мене повсюди. На превеликий жаль, досить часто швидко забуваю зовнішність одного разу баченої людини, навіть якщо вона мені припала до душі, почасти буває важко вирізнити її з-поміж інших у натовпі, з якихось невідомих мені причин потребую добре звикнути до людини, щоб відкарбувати її риси для себе, а тут відбулись дивні речі – від першого ж моменту зустрічі з незнайомцем я запам’ятала і його вигляд, і його своєрідний м’який голос, що деколи дивував басовими нотками. Ми довго ненав’язливо розмовляли, легко перетікаючи з однієї теми на іншу, наче перебігаючи від літери до літери енциклопедії. Це була відверта насичена розмова без набридливих думок двох дуже споріднених душ, бозна відколи знайомих. Тривала вона, як тоді здавалось, неймовірно довго. Час таки відчутно розтягнувся, бо коли видиво поволі розтануло, виявилось, що минуло лише кілька хвилин. З того моменту я вже знала, що солод, який залишило це спілкування, не лише буде постійно зі мною, а я підсвідомо весь час буду шукати нової нагоди побути в оточенні щойно знайденого друга. Саме так – друга.
Минуло три дні, видиво не з’являлося. Душа ж моя тяглась до зустрічі. Я намагалась зрозуміти, що відбулось, чому, де знаходиться цей чоловік, дорогий моєму серцю, певний час мені навіть здавалось, що він мене зрадив, хоча я не мала би мати до нього жодних претензій, адже між нами була лише недовга в сенсі реального часу розмова. Що привело його саме до мене? – думала я. І не знайшовши відповіді, ще пильніше починала приглядатись до людей, які мене оточували, прислухатись до голосів. Я пробувала витлумачувати сни, які інколи пригадувала, а також слухати свій внутрішній голос. Четвертого дня в книгарні навпроти свого дому випадково побачила низку оголошень про розшук пропалих безвісти. Погляд ковзнув по обличчях зі світлин. Одна з них, я не могла помилитись, була його. Телефон розшукувача надавався. Набирання номера не зайняло і трьох секунд. На другому кінці почувся чоловічий голос. З інформації, яку вдалось випитати, стало зрозуміло, що мій шоколадний друг – індус, тридцять років тому народжений в Україні, що має останні п’ять років українське громадянство і живе тут постійно десь років сім, а кілька днів тому вийшов з дому і не повернувся. Чоловік, до якого я телефонувала, повідомив мене, що до нього приходили з міліції та попрохали взяти участь у впізнанні тіла мулата, яке знайшли при в’їзді в місто. Є припущення, що зниклий був у машині, коли водій не впорався з керуванням. Я напросилась сходити теж. Отож – через годину ми стояли біля бездиханного тіла, чомусь без явних ознак смерті. Так, це було саме те тіло, що відвідало мене того дивного ранку, у крайньому разі, його досконала копія. На запитання: ким він мені доводиться, я не замислюючись відказала: „Друг”. Мені повірили, нічого не намагаючись уточнювати. Може тому, що з моїх очей ручаїлись сльози. Не встигла я прийти до тями, як мені вручили тіло та якісь папери для якихось оформлень, запитали адресу і разом з індусом завезли до мене додому, ще й занесли в квартиру та поклали на канапу у вітальні, при цьому підбадьорюючи та нагадуючи, що у житті кожного є випробування, і що моїм обов’язком є поховати тіло якнайшанобливіше, бо це не простий смертний з України, а людина з корінням, що веде до іноземної держави. Хтось з них, мабуть, найстарший за званням, нагадав мені про відповідальність кожного свідомого громадянина за міжнародний імідж своєї держави і пригрозив на прощання пальцем.
Вийшовши із заціпеніння, я певний час ще відходила від упізнання тіла, їзданини по місту і сусідства трупа, а потім кинулась до паперів. У наданих мені довідках вичитала точне ім’я індуса, телефони батьків, що перебували на той час в Індонезії, розшукала міжнародні коди та зателефонувала. Для себе вирішила сказати так, як було насправді, і прохати допомоги, звісно. Не встигла набрати номер, як почула: „Дякую, донечко, можеш не переповідати. Вчора Вікрам нас відвідав. Ми про все знаємо. Дуже просимо до нашого приїзду не ховати тіла, оскільки наш синочок живий”. Я хотіла продовжити розмову, але на другому кінці поклали трубку. Не залишалось нічого іншого, як змиритись. Потім були дзвінки від його друзів, знайомих, близьких і далеких родичів, з турагентства, де він працював. Всі співчували та питали, коли похорон і чим допомогти. Я записувала номери та обіцяла дати знати, як тільки точно стане відомо, наразі благала не приходити, обґрунтовуючи своє рішення проханням його батьків дотримуватись їхніх місцевих традицій – без них нікого не підпускати до тіла. Індуса я теж, не знаю чому, не мала за мертвого. Єдине, що мене насторожувало, звідки геть усі знають хто я, чим займаюсь, та мої приватні номери телефонів, адресу врешті-решт. Це мені, одверто кажучи, аж ніяк не подобалось – жила собі тихо, непомітно, серед книг, а тут маєш тобі!
До вечора я не могла зосередитись, спорадично бралась до якоїсь роботи та не доводила її до кінця. Потім спокійно присіла біля Вікрама і почала йому жалітись на себе дурну та на ситуацію ще дурнішу. Заспокоюючись, цілу ніч розповідала йому то одне, то друге. Він тихо вислуховував – і мені ставало легше. Під ранок я протерла вологим рушником Вікрамові обличчя та шию, бо мені здалось, ніби він трошки впрів, навшир відчинила вікна, а не лише кватирки, підклала йому під ноги валик, щоб було зручніше лежати. Він мовчав, але мені біля нього було добре. Потягло на поезію. Я читала йому вголос дещо з „Махабхарати” та „Рамаяни”, а він уважно слухав. Мені забаглось розшукати збірки з віршами індійських поетів, серед своїх книжок познаходила усе, що лише могла, починаючи від Калідаси, і продовжила читати. Були тут і Валі, і Мірза Галіб, і Ікбал, і Тагор, і Аббас, і мій улюблений Вікрам Сет. Коли мені привиділось, що мій друг втомився, я ввімкнула один з індійських фільмів, який дивом зберігся у мене. Насправді ж не особливо люблю індійські стрічки, але йому, я була того певна, вони до душі. Не знаю як довго тривало моє спілкування, одначе я часом провалювалась у дрімоту, а потім знаходила себе у незвичній позі біля ліжка, усміхалась, стріпувала з себе знетямлення і читала далі.
Невдовзі приїхали його батьки, вони відвели мене в іншу кімнату, поклали спати, тому нічого не можу пригадати. Коли я прокинулась, його не було, вони пояснили мені, що його душа час від часу покидає тіло. Цього разу вона заблукала, і тому вони забирають Вікрама з собою, бо душа ще мала би навідати рідний дім. Якщо ж за найближчі три дні вона не повернеться, доведеться тіло спалити, а попіл розсіяти. Якщо ж навернення відбудеться, то оскільки вже минуло більше, ніж три дні, він ніколи не буде такий, яким був. У вас, сказали вони мені, це називається божевілля.
Тепер я живу разом з батьками Вікрама, щодня відвідую його у будинку для психічно хворих. Його кімнату я обставила меблями кольору шоколаду. Нанесла сюди книжок з шоколадними палітурками. Вивчила малаяльську мову, якою тут спілкуються. І до нього теж доводиться говорити його рідною, бо мою він не завжди розуміє як слід. Зрештою, взагалі він мало що розуміє правильно. Хоча інколи й мені важко себе зрозуміти. Може, я теж не зовсім здорова?! Може тому він саме до мене тоді приходив?!
6.Дерева
Якось зауважила, що мимоволі людей сортую, утримуючи в голові впорядковану інформацію у папочках. Кількість тих файликів не настільки велика, щоб не трималась у пам’яті. А класифікувати насправді легко, бо про кого б не йшлось, він так чи інакше в чомусь обмежений. Рівень обмеженості, безумовно, різний. Якщо починати розкладати за однією окремою ознакою, то папочок виходить дві – хтось має цю рису, хтось не має. Але так складати було би нудно – я вже пробувала. Назайво згайнований час. І почала їх розділяти за принципом – як та чи інша людина малювала би дерево. Часто, щоб бути певною, мені доводилось йти від протилежного, тобто як вона не може малювати дерево.
Найлегше з митцями. Одразу бачиш. З поетами теж не складно. Читаєш собі книжечку з віршами, а в голові вимальовується дерево з плям-хляпочок, мовби комп’ютер замовлення виконує, в іншого автора натомість виразно бачиш стовбур з добротно витесаними паралельними дошками. А буває, що дошки, хоч і паралельні, близько одна до одної, проте зовсім не скріплені. Часом стовбур іде з кореня, а гілля поступово дочіпається. Особлива інтрига, коли дерево вимальовується з чубочка донизу. А якщо воно нагадує собою гвинтові сходи, тоді моє серце одразу починає підстрибувати в грудях, бо виникають асоціації зі спіраллю розвитку, чого б цей розвиток не стосувався. Здається, що кожна сходинка гвинтових сходів – це ключ до пізнання всесвіту. Направду приємно стояти на вершині їх говерли, трембітуючи тілом, наповненим підсвідомою думкою, що ти вже щось вагоме у тому житті вловив, утямив, дивитись на спід і вбирати очима відкритий зору величний овал. Він нагадує саму Землю. Землю, що крутиться. І все навколо несе за собою. Часом ловлю себе на думці, що, заплющивши очі, не втримаюсь, голова завернеться, – і полечу, спокушена вільним падінням. Навіть просто стояти перед сходами – розкіш. Турбулентний потік задоволення. Ти бачиш, як впевнено від підлоги тягнеться вгору кремезний стовбур. Стовбур життя.
Проте часами долати кількість витків навколо циліндра — нехай навіть уявного, задушливо. Тоді чомусь закрадається думка, що піднімаєшся сходами посталої в твоїй уяві Вавилонської вежі, яка от-от репне під ногами. І під серцем. Розпилюючи твою мову на звуки, кожний з яких тягнутиме в інший бік за законами росту гілля, подекуди затинаючись омелою. А жити – це ж гратися, переходячи зі сходинки на сходинку. У подиві, з усмішкою, збитими колінами, плачем, — не всі ж ігри добрі. І не завжди є поруччя. Зате не проминає відчуття біжучої землі під ногами. Обернешся — і минуле, прожите тобою минуле, видається біжутерією, а щось справжнє ніби має бути попереду. Щось таке, як сагайдак зі стрілами думок, що влучають у ціль.
Поінколи дерева листяні, поіноді голчасті, почасти кактусоподібні. До речі, висота не особливо важлива – низьке можна спроектувати у високе, високе – у низьке. Те саме й з довжиною. Головне – принцип. І колір суттєвого значення не має. Воно як у фотографії – найвиразніше зображення дає чорно-біла світлина. Кольори – то лише прикметники, настрій, вони самі чіпаються.
Було якось – на очі мені навернулась книжка, звідки дерево прорізалось у вигляді пап’є-маше. Хоча найтяжча тека, звичайно, могла би бути з деревами, що схожі на всохлу палицю – довгий чи короткий пеньок, але мені від такої перспективи холодно, тож спішу забрати з-перед очей такі твори подалі. Якщо бути справедливим, у всьому щось можна знайти. Проте життя настільки коротке, що нема коли вимивати золото з піску. І з кожним подихом все менше часу. Тому і тягнуться очі до згустків, ніби бажаючи зібрати розлиту навкруги ртуть докупи.
Чому сАме дерево? Можна було б зображати квітку. Якусь тварину врешті-решт. Десь тому, що їх треба було би уявляти в русі, в розвитку, а це клопітно. Дерево, як на мене, може сумістити сталість і розвиток. Одного уважного погляду, кинутого на нього, достатньо, щоб відчути світобудову. Хребет світобудови. Дерево ніби уособлює ту розтягненість, яка робить з крапки світ, розширюючись у всі боки кожним своїм відросточком, щоб знову стати живою крапкою, капкою, тільки більшою, хоча б трішечки більшою.
І хоча та капка дуже схожа на серце, що пульсує збільшуючись і зменшуючись, змінити свою структуру кардинально не може. Існує серцем відчутне, не завжди відразу вловиме розумом, дещось, на чому вона стоїть, навіть вигинаючи свій хребет чи ламаючи його. Правда, піймати ту суть якраз і вдається завдяки пульсуванню. Те щось зберігає себе і тоді, коли його власник хотів би його приховати чи позбутись. Які б не були переміщення в часі чи просторі. Намагаючись набрати форми сфери, капка рідко росте гілками в сторони чи вглиб рівномірно. Ростучи, кожна гілка сама стає світом, що розгалужується.
Сьогодні ж я зустріла людину, про яку нічого не змогла би тепер сказати. І дерева вималювати не можу. Кілька тижнів з трепетом і відчуттям небесни в грудях чекала на нашу зустріч. Певні теми, на які ми раніше розмовляли, розкривали його душу до повного розширення, несучи у нескінченність. Одухотвореність, якою він весь був виповнений, як високий глек з тонкою шийкою водою, робила його постать значною. Мої очі бачили чоловіка, що сягає двох повних метрів. Його сіре волосся видавалось світлим і м’яким, при променях світла воно ніби набувало білого приємного відтінку. Я боялась сказати щось не те або не так, мене не покидало відчуття крихітності перед цим храмом. Перед цим світлом чистоти. З насолодою та уважністю слухала його співучий голос і мовби пливла думками оминати камені життя. Розмова перетікала з теми на тему, поки не перескочила на побутову. З кожним наступним словом він бліднув, нагадуючи студента, що назубок завчив теоретичний курс, однак абсолютно не вміє ним скористатись при розв’язуванні жодної задачі, підбираючись до розв’язування з точністю до навпаки. Він никнув, на очах маліючи. Виразно власними очима я спостерігала зменшувальність розмірів його тіла, почорніння та зрідження розкішного до того волосся, плавне щезання голови аж до повного зникання очей. Ще трохи, – подумала я, – і важко буде виокремити його не просто з юрби, що тусується навколо, а з простору зовсім порожнього. Буває, що люди зненацька перехрещуються, а потім розходяться порізно, щоб кожна істота мала змогу міцно триматися свого керунку, та щоб так… Я не могла видушити з себе слова, як на початку розмови, правда, цього разу з іншої причини.
З каварні виходила сама. Майже заціпеніла, внутрішньо стиснена в клубок. Його, чоловіка, на якого я дивилась як на зірку, просто не стало в прямому розумінні. Він розчинився. Розчинився в повітрі, ніби ніколи раніше його не існувало. Не встигнувши зронити жодного слова за всю розмову, я не встигла стати навіть каталізатором. Хтось, що сидів через столик, почав терти очі, а потім вголос спитав: “Невже від кави я міг так впитися?! Де він?”
Не пройшло й чверть години, як я отримала повідомлення телефоном такого змісту: “Вибач, що забарився і тобі довелось покидати каварню. Доп’ємо кавусю іншого разу. Гаразд?!” Мене обдало зсередини гарячою парою. Я зірвалась з місця. І в кількох кроках від себе побачила його – маленького кострубатого хлопчика, що переляканими очима визирав з-під занадто великого, як на нього, одягу.
Відповісти на повідомлення так і не спромоглась. Мені чомусь було зовсім не смішно, навіть лячно.
(2005)
7. Отак
Одного дня мене осяяло — те, що називають я, – це не лише оболонка, а й весь акваріум усередині неї. Я була в шоці, виявивши, що маю постійний обов’язок дбати про себе, тобто про посудину, якою я, виявляється, є. Цілком зрозуміло, що вода, з якої складаюсь, завжди має бути чистою, от тому, крім того, що мушу виконувати караван справ поза межами тіла, час від часу змушена стежити, щоб вона не занечищувалась, бо, як каже мій дідусь, який постійно виїжджає в гори, щоб збирати лікувальні трави, які в нашій сім’ї тільки сам і споживає: „ Маємо лише те, про що дбаємо”. Те, що слід організм поїти та годувати, я, звичайно, знала завжди, і, чесно кажучи, не проти – це мені неабияк подобається, хоча ваги в мені, як бачите, забагато, а от промивати шлунок, пробачте, не люблю – через який отвір цю процедуру б не починати. Найкраще – лежати в ванні, тоді вода ззовні сама всім опікується. Море я теж люблю, правда, до цього разу до нього не їздила, а річкова вода, особливо в горах, завжди зносить – я їй не довіряю. Покладаюсь на солону — уся вода в тілі солона. Мені чомусь здається, що вода з певною солонинкою – для людини магніт.
І мене поманила. Як осел до оселі проситься – так вперто я роками прагла до моря, з батьків не злізала – впрошувала. Допросилась нарешті, ще рік – і мені вже шістнадцять буде. Ми на цілий місяць приїхали. Я собі по-іншому уявляла. Гадала – Чорне море хоч трохи чорне. Як не зовсім достиглі чорниці. І тихе. А відколи приїхала, воно лише гарчить і скалиться, таке відчуття, що хоче в порошок береги стерти, утискує, лякає, у воду ступити страшно. Коли вже принишкне?! Напевно, і завтра бурчатиме. Я плавати навчитись мрію. Скорше б у воду.
Мене мама або тато у воду заведуть, спершу, звичайно ж, з візочка вивільнять, а там, гадаю, сама вода понесе. Щоб без допомоги. Я ж бо з сімох років, відколи наш човен на Дністрі перекинувся, у воду не заходила. І взагалі, я хочу сама рухатись, сама. Розумієте?!
8. Нас було двійко
Нас було двійко у батьків, і кликали нас двійнятами, і плутали, і пестили, як нікого, бо дуже пишалися – двійко ж. Татко любив забирати нас обох до себе на роботу. А його ательє знаходилось далеко від нашого дому, тож додому він носив нас по черзі на спині, а нам то страх як подобалось. Ми інколи навмисно накульгували, щоб він це робив. А ще обожнювали на його роботі засиджуватись, особливо в кімнаті одній, яку він примірковою називав. Інші її примірочною чи приміряльною іменують. А мені до вподоби більше приміркова і нині. Правда, тоді ми на неї просто міркова казали, адже так швидше вимовляється. Ми там одна одну метром міряли та реготали, мірки порівнюючи. Постійно вони відрізнялись, коли ми до перемірювання брались. І суттєво. Іноді з вішаків чужий одяг тихцем познімаємо і на себе прилаштовуємо. А як хто йшов, ми ховалися. Одного разу нас бештали за це, та так, по-доброму, ми й уваги не звернули – далі свою гру вели, правда, обережніше, щоб на проблеми не наразитись. Чи то тато вдавав, що не помічає, чи то за роботою дійсно не зауважував – досі загадка. Гра з переодяганням була такою цікавою, що важко було добровільно відмовитись. Але чим старшими ми ставали, тим лячніше ставало напоротись на когось. Одного разу страх переміг. З того часу ми вже не чіпали ті плічка. Тоді ж з’явилась інша гра. Вона мала кодову назву „клаптики“ і полягала в тому, щоб з кожного куска матерії, який потрапив нам на очі, відрізати маленький шматочок, а у кого різних клаптиків виявиться більше, той переможе. Ми це теж робили скритно. Та якось нам прийшла до голови думка прикрасити міркову цими клаптиками, кріплячи їх шпильками до завіс. Це наробило великого крику в ательє – то й нам дісталось на горіхи. Більше тато не хотів брати нас до себе на роботу. Та ми не довго журились, бо в нас з’явилось нове захоплення – бігати наввипередки. Бажаючи бути першою, кожна з нас викладалась на дистанції до кінця. Мені важко було перегнати сестру. Я не могла заспокоїтись. Про свою перемогу тільки й марила. Одного разу ми домовились добігти до таткової роботи, до найбажанішого місця для нас обох. Попервах бігли як звичайно, тобто вона попереду, я позаду. Аж якоїсь миті в мені щось прорізалось – я відчула, що, залишаючись на двох ногах, мовби падаю на чотири лапи та й так біжу, ніби справжнісінький звір. Біглось неймовірно легко. Я вмент обійшла сестру і, насолоджуючись майже льотом, зрештою, чому майже, таки льотом, мчала на заплановане місце зупинки. Мене так несло, що я не оберталась. Коли вже фініш був взятий, я озирнулась. Сестри на обрії не було.
Багато років відтоді майнуло. А я й досі не можу собі пробачити того дикого льоту. Чому я не обернулась? Як так сталось, що не помітила, не відчула, що з моєю сестрою біда, чому не почула її крику про допомогу, коли вона спіткнулась, перш ніж головою вдаритись у той злощасний асфальт? Я навіть не бачила людей, які помітили її і викликали швидку, як швидка її забирала.
Відтоді я не тільки ніколи не бігала, я й не ходжу – ноги відмовили. Щось всередині мене обірвалось. І сниться вона мені завжди однаково – у кімнаті мірковій клаптики, аж до болю в очах яскраві, пришпилює.
9. Фасетка
Все, — вирішив я. — Треба ставити крапку. Жити в суспільстві, де мудрість безкоштовна, а за дурість потрібно постійно розраховуватись, де мовчать хіба за велику оплату та ще й до того часу, поки не знайдеться хтось, хто проплатить більше, не можливо. Це понад край. Пора всім їм показати, які вони дурні. І від тої фасоли, від тої тяжкої журби та печалі, я швидким кроком впевнено пішов у найближчу крамницю купувати мотузку. Мило та табуретка, на щастя, в мене були.
День стояв, ні, лежав, похмурий, обкурений і, чесно кажучи, опльований, як усе моє покуцьорблене життя, вкрите швами та суцільними фальцами. Дерева хилились, мовби після перепою. І, може це мені лише здалось, на ліву ногу, ой, бік. Мара якась, — подумав я і протер очі. Потім заліз правою рукою у праву кишеню штанів. Грошенятами там і не пахло. У ліву кишеню я ніколи нічого потрібного не кладу — нема в мене такої звички. Безумовно, що не було змісту там шукати, та я про всяк випадок туди заліз. Марно, чого й слід було сподіватись. А мотузки задурно ніхто мені не дасть. У цьому триклятому суспільстві за все треба платити. Вмирати ж з гріхом на душі, гріхом злодійства, мені не хотілось. Довелось-таки помислити, у який спосіб варто якнайкраще покинути цей нікчемний світ, що на всі боки підступно блискає своїми відшліфованими фасетками, наче коштовний камінь. І щоб демонстративно – нехай знають! І обов’язково безкоштовно.
Я собі згадав, що через дві вулиці є трамвайна зупинка. Одяг на мені був чистенький, свіжий. Сміливо можна було лягти на колію, перехреститись, заплющити очі та чекати. Людей на зупинці завжди вистачає – тож мусять побачити та замислитись над сенсом буття. Спочатку йшов собі звичайною ходою, а потім намірився прискорити крок, але коли вже був майже на зупинці, глянув на черевики. Мені стало страшенно встидно – вони були геть брудні та не… напуцовані. Скажуть — ледащо, так йому й треба. Такий варіант ніяк не годиться – який резон відходити з життя тоді, коли ніхто цього не оцінить, не співчує, не візьме з цього уроків?! Це мене не на жарт розтривожило. Я вирішив повернутись додому негайно.
На порозі перед квартирою сидів мій голодний кіт, про якого я через свої проблеми зовсім забув. Намагався було пригадати коли його останній раз годував — не зумів. Але ж кіт не винен, що живе в цьому суспільстві, — подумав я і пішов принести йому щось поживитись. Не пригадую, що саме нашкрябав у холодильнику, та дещо для хвостатого звідти все ж дістав. Кіт божевільно припав до миски та почав жувати. Я всівся поруч і, вимучуючи себе думанням, силувався зосередитись на думці про результативну смерть. Мої спроби перебив шурхіт за стіною. Звук на початках був ледь вловний, а потім його стало добре чутно — довелось відсунути вухо від стіни вбік. Зненацька почувся гучний удар об підлогу і пронизливий скрик сусіда. Мені стало лячно і моторошно. Я підвівся на ноги та майже підскочив до сусідських дверей. На мій стукіт ніхто не відповідав. Напуджений, відчуваючи нутром лихе, я виважив двері та прожогом заскочив у передпокій. Переді мною лежала розбита табуретка, над якою хитався сусід з обвислими нижче ніг штанами.
Мабуть, я задовго бавився з дверима, намагаючись дістатись до квартири сусіда, бо всі мої дії по врятуванню нічого не змінювали — він був мертвий. Вже коли я заспокоївся і підійшов до телефона, щоб викликати швидку та попередити його батьків про прикрий трафунок, побачив аркуш паперу, що стирчав з кишені його сорочки. На ньому було написано практично те саме, що я оце вам розповів, тільки з додатком: “Повернувшись додому, я згадав, що на балконі в мене є білизняний шнур”. А закінчувалась передсмертна записка так: “У моїй смерті ніхто зокрема не винен. Винне безжалісне до простих людей суспільство”. Я стетерів. Оговтавшись, поплівся на балкон — слава Богу, білизняного шнура там не було. Ковтнув на повні груди повітря і ще раз прочитав записку. А тоді, не зважаючи на те, що переді мною лежить ціпеніючи сусід, від душі розреготався просто перед трупом. Я так втішився, що це не я. У мене з’явилось стільки любові до життя, що я підійшов до бездиханного сусіда і з вдячністю цьомкнув його в щоку. Вона була дуже колюча. Тоді я обмацав своє лице і вирішив на радощах поголитися. Тим більше, що я знав — два дні тому мій, тепер такий дорогий, сусід купив нову пінку для гоління “Арко “.
10. Зірка
Скільки себе пам’ятаю, хотіла бути паяцом. Щоб ото в цирку виступать, так сказать, на арені. “Буду кловуном,” – сповіщала кожного нового гостя нашого селища, що міським значиться. І от нарешті-таки сьогодні, розширивши рот по самі вуха усмішкою царівни жаби (хотіла сказати анаконди, ге-ге), приїхала брати ваш Київ штурмом. Настрій вловлюєте? Так і є — окупаційний! Моє гасло знаєте?! Просте: “Не можу не бути”.
Перша барикада — подати папери на розгляд комісії.
Розказую. Слухайте уважно — потім всім розказувати будете, що з зіркою тет-а-тет розмовляли. Ге-ге. Сидить панок, животастик у вигляді акули, грубший, ніж за довший, вдвічі, мабуть. Такий собі засмальцьований овал з заплилим лицем. А міна яка? Точно, кисла.
Капуста переквашена. Даю йому документи. Просто в руки. А він: “Тобі не світить. Ти ж ніхто!” Тямлю: не час ляпасами бавитись, відважую німецькою: “Nicht verstehen”… Ще підморгую. Взяв. Вийшла на двір – веселка розпірилась, хоч руками бери. Глянула — повилітали з мене жала, забула про них начисто. Зрештою, справді, хто ми усі? Та ніхто. І він ніхто, тільки цього ще не вловив, не розкусив, не зіштовхнувся з реальністю, ге-ге.
Рушаю далі. Гарно ж у вас у столиці, просторо, якби не будинки, то як у селі!
Друга точка — гуртожиток. Хоча дістатись до неї важче, ніж до самого Києва.
Уже як на останнього буса сідала, заспокоїлась, як коза після доїння. Наморочишся добряче, так і забути можна, що ти людина, чуєш себе валізою, напівпорожньою, яку з пункту А перетягують у пункт Б по навмисно заплутаному маршруту, певно, замітають сліди від агента ЦРУ, що десь з вертольота патронує, ге-ге, щоб на коменданта гуртожитку вийти. Ой, а комендант — бабка з-під осики. То треба бачити – велика шапка та витягнене під лінійку тіло, висушене на прасувальній дошці, чесне слово!, та ще на підборах. Кричить півнем: “Нема місця. Понаїхало село. Їм би коровам хвости крутить, а вони до столиці пруть, ледацюри”. А на ній лахміття побабчене, 50 років тому як куплене, та перука на майже лисій макітрі, мало не зі сміттєзвалища. Думаю: “Нащо вона мені свою біографію розповідає?!”
І з нею собі порадила. А часу шкода. Мені ще головне зробить треба – себе комісії показати. Купила ватман. На три смуги подерла, більш-менш рівновеликі. На одній пишу: “Ніхто”. На другій: “Ледащо”. На третій: “Село”.
Поприклеювала на футболку. Йду містом. Всі розступаються. Дійшла навіть раніше, ніж треба було. Заходжу. Ко-місія… Компанія місії. Усі п’ятеро наперинені — три вуйки та дві (як би то їх влучно назвати… щось як “стре-кози”, бабки, але ласкавіше від бабки… о, бабочки). Перед кожним комісіантом чи комісаром по пляшці мінералочки.
А треба, щоб від сміху булькнули, не від води, аж залились, злетіли. Еге. Я ж зірка. Майбутня. Запливаю павою. З торбою. Звідти шинка виглядає, яйця та ковбаска кільцями. І пахне — ніс зриває. На стіл ставлю та кажу: “Стрічайте, любі мої. До вас село приїхало. Там у нас одні ніхто та ледащо живуть. Причащайтесь, причащайтесь. А я вас гуморити буду”.
– А далі що?
– Вітайте. Прийняли. Квіти в студію! Перед вами майбутня зірка цирку!
– Як? Без спецшколи?
– Та що ви, браття, зажурилися. Вони ж самі з села усі. Хіба ви не знаєте?!
11. Будь ласка
Вчора була річниця смерті мого брата. Я намагався його згадати та скільки не силувався, згадував лише як він протикав яблука шпажками. Коли мама перед святами пекла на кухні, я завжди крутився біля неї, мене роздирало мало не на шматки бажання потрапити їй на очі. Я розривався від бажання, щоб для приготування нашої традиційної хатньої страви — яблук у карамелі, вона вибрала для проколювання яблук з-поміж усіх мене. Але вона вперто довіряла цю справу тільки моєму братові. Казала, що ніхто краще за нього цього не зробить. Мене це злостило.
І я набирав повні кишені яблук та віддалявся в свою кімнату. Там, у нижній шухляді письмового столу, лежала чимала колекція цвяхів, які я позносив бозна-звідки. Я витягав їх пригоршнями та протикав ними яблука, отримуючи насолоду і від розривання шкірки, і від цвіркотіння соку, і від самого тримання в руці, що рухається, цвяха. Яблучні їжаки були для мене чимось на зразок воєнних трофеїв. Я почувався героєм, який навіки поконав зло. Коли ж яблук не було, мене тягнуло до подушечок для голок, які я з насолодою застромлював у їх м’які тіла. Потім я захопився дартсом. Мої стріли гострими кінчиками потрапляли в саме яблучко, чим я дуже пишався. Після кожного влучного кидка гостро відчував, що тіло млосне і завмирає. Цей стан облади, стан божественної нерухомості, був найбільшим моїм досягненням. Щоб я не робив, де б я не знаходився, всі мої думки були спрямовані на пошуки шляхів його досягнення. І я шукав нових відтінків відчуттів, на підсвідомому рівні розуміючи, що часто робити одне й теж знечулює, притишує задоволення, чого допустити аж ніяк не можна було. Досі пригадую, як розкидалась по столі обваляна в солі виловлена братом у нашому ставку риба. Пам’ятаю як нанизував її на волосінь. І як гриби, принесені братом з лісу, з радістю продірявлював і милувався шнурочком, на якому вони красувались, поки мама не знімала їх, щоб заховати на зиму. Я розрізав мамині коралі, аби мати змогу пройтись самому через кожний камінчик, кожнісіньку бісеринку, кожненьку перлину. Моменти завершення чи то проштовхування, чи пронизування, а чи протикання були моїм часовим центром опори, зворушливими вершинами, на яких я усім своїм єством відчував, що можу перевернути світ. Я навчився стріляти з лука, і в нашому тирі мені завжди раді, бо я найкращий – з першого вистрілу рушницею вціляю в мішень. Здогадуєтесь, який фах я собі обрав?.. Хотів бути щасливим… Та що ви! Хіба я схожий на вбивцю?.. Санітаром? Цікавий варіант, але медицина — це не моє… Військовим? Гм… І над цим я думав, проте їх надто часто передислоковують, я ж ціную дім, сталий дім, у який час від часу можу повертатись. Фортеця фореве… Здогадались?.. Мисливцем? Тепло-тепло. А спробуйте ще раз. Ги-ги.
Тоді… Маю честь. Агент контррозвідки Макаров Ігор Пилипович. Будь ласка, пред’явіть ваші документи.
12. Тричі
Не можу з тим відійти на той світ, мушу виповісти. Болить воно, муляє. Хочу спокійно переставитись, воно ж не дає, хоч і давнє. Молодий я тоді був, мене совіти до війська забрали та на фронт кинули. Якраз перед кінцем війни. Ми в Секешфегерварі, дуже гарне місто, край угорський, в монастирі отаборились, довго звідти стріляли, а як втихло, дивлюсь – хлопці, з якими служив, солдатики молоденькі, черниць ґвалтують разом, у рот вкладати прутня змушують, у вуха випускають, одяг їхній монастирський на них роздирають і на ганучі беруть. Я ж з родини, що в Бога вірить, у мене душа навпіл рветься, того тягаря витримати не може, а заступитись не смію – розстріл на місці. Стою поруч, сльози ковтаю, брешу, що то піт, відмовляюсь, кажу:„ Не стоїть‛, а сам молитви безперестанку шепчу. „ Ти што, вєрующій?”– питають, головою киваю, мов ні, а в Бога тут же пробачення прошу.
Петром мене, мабуть, нарекли недарма, мав я на своїй шкурі відчути як то від Бога заради свого життя відмовляються. І не один раз. Бо коли вже домів вертав, у сусідньому селі, Корчині, дівчину свою побачив. Усією душею її любив, побратися обіцяв. А тут дивлюсь – вона гола посеред вулиці стоїть. Мене так і підкинуло. Людей знайшов, почав розпитувати. Кажуть, через неї цілий полк пройшов, просто в полі всі ії ґвалтували, тож вона з того розум втратила. Виплакався добре, а потім узяв себе в руки та й пішов своєю дорогою, ще й вигляд зробив, що не знаю її. Прости мене, Боже. Вона ж ще довго позаду бігла, щось шепотіла. Я не обертався – себе боявся. Досі її голос у вухах бринить. Я більше вже нікого не кохав, щоб так. Женився, звичайно ж, та то не до порівняння.
Вернувся в село – нема моїх. У хаті якісь чужі живуть. Матір, кажуть, померла, брата з сім’єю на Сибір вивезли. Тільки руки розводжу. Йду до сільради радитись, де маю замешкати. Я ж ніби ветеран війни, поважаний чоловік. Заходжу. Передивились мої документи, вислухали, а потім один чоловік з широкою щелепою і примруженими хитрими очиськами у формі мигдалю запитує: „ Чи відмовляєтесь ви від брата свого, що на кримінальний шлях встав – проти радянської влади виступив?” Зашелестів я весь осикою, задеревеніли кінцівки мені, а язик з-під зубів, як та гадюка, виліз і прошипів: „Не брат він мені”.
Над могилою я вже. Хоч ви мені пробачте, сам я собі навряд чи зможу.
13. Петро Павлович
Тільки не кричіть. Я не можу зосередитись, коли розмовляю. Починаю з одного, а закінчую іншим. Відчуваю, що перескакую, якусь межу перетинаю, та спинитись щось не дає. Ви все робили, щоб мені важко було бути собою. Мені не під силу сказати, що насправді думаю, мене зсередини пориває догодити, бо так по-вашому правильно. Я завжди казала вам лише те, що ви хотіли почути. Але тепер ви мені вже нічого не зробите. Все скажу, все, що думаю.
Чому я так вчинила? Бо вона сама винна, вона штовхала на це. На очі її гляньте. Вони кого хочуть допечуть. Бачите? Думала, що як на вигляд гарна, все їй дозволено. А я відчувала, що та потвора в собі носить. Серце не обдуриш. Терпіти вже несила було. Чого вона до нього приходила? Була б порядна – вдома сиділа б по ночах. Бог її скарав. Навіщо ви мені її казки показуєте? Знайшли писаку. Катерина II теж писала, про доброчинність, до речі, в серії „Зразкові казки російських письменників” видавалась, Світлана Іванівна до школи приносила. І що? Це їй завадило знищувати цілі народи?! Співами займалась? А я танцями. З Петром Павловичем. Ну й що? Ви ще про Нерона згадайте! Я той фільм три рази дивилась: один з вами, а два сама в кабінеті, Ольга Матвіївна дозволила.
Чому-чому. Так треба було. Тепер вона до нього не поткнеться. Він мені як батько. Я все для нього зроблю, з-під землі дістану, нігтями видряпаю, поперегризаю. Я до нього небо притулю. Бачите, он у мене хрестик золотий на шиї – він подарував. Він все робить, щоб мені добре було. А що ви зробили? Тільки й кричите – то це не так, то те не так. Хто, крім нього, за мене заступиться? І одяг модний, неношений, хто мені привіз? Ви? Хто мене щосуботи та щонеділі забирає з вашого смердючого сиротинця, хто? Хто зі мною час розмовляти має, слухати, в театр водити, по музеях? Вам лише й треба, щоб не набридала, щоб чемно розчинилася – ніби була, але не турбувала. А Петро Павлович посадить мене на коліна, обійме та й слухає. Я йому все-все кажу – і як Ванько мені спідницю при всіх здирав, і як ми з Іркою до крові за будь-яку дурничку б’ємось, і як Толька мене в туалеті на ніч закрив, як я тоді на унітазі заснула, а прокинулась на підлозі. Петро Павлович все розуміє. Ми щосуботи разом кудись ходимо. Я стільки всього бачу! Ніхто з наших більше не бачив!
Минулої неділі ми з ним у сауну ходили. Хто з вас коли-небудь мене туди водив? Мій день народження гуляли. Одинадцять років, о-ди-надцять. Ніколи не забуду. Я в усьому його слухалась, бо він для мене все. Такий смачний торт був! З персиками. Я для нього постійно стараюсь – хоч тоді мене дуже боліло, я витерпіла. І кожну крапельку торта з нього злизала, щоб тільки йому добре було. У мене, крім нього, нікого нема, а в неї повно. То вона ще і його собі загребти хотіла. Відібрати надумала. Ще чого! Так їй і треба. Давно треба було перед його порогом ведмежу пастку для неї поставити, а я тільки вчора принесла. Васьо – справжній пацан – роздобув, поміг! Нехай відріжуть їй ногу, нехай! Усе має бути покарано. Ви самі мене вчили. Усе.
14. Вперше
Знову твоя могилка заросла бур’яном. Хваст так швидко і хвацько росте. Пробач – не встигаю. Вчора знову був аншлаг.
Стільки квітів! Бачиш?! Я отут поставлю. Тобі сподобається. Ти завжди любив білі маки. Таким білим було твоє волосся, коли ми познайомились.
Я тебе відразу запримітила. Ти сидів біля шофера з личком кругленьким, як сфера, і світився. Пам’ятаєш?! Коли простягнула тобі надірвану купюру, сама того не помітивши, ти поспитав:
“А копійок нема?” Мене розвернуло на твій голос. Витягнула копійки. Рівно стільки, скільки коштував квиток. Ти взяв. А потім я, завмираючи від сорому, побачила свою нещасну гривню. І зрозуміла. Не знала, де очі подіти. Ти ж несподівано зробив жест, який, поки жити буду, пам’ятатиму, – так мене ніхто не вразив, бо ти… ти… поклав мою подерту купюру до скарбнички водія, наче так має бути, а мені абсолютно спокійно простягнув навзамін новеньку. При усій своїй доброзичливості я б на твоєму місці просто повернула б ту злощасну купюру власнику, втішаючись подумки, що мене нікому не вдасться надурити. Важко було навіть припустити, що комусь потрібен зайвий клопіт. Ти виявився відверто кращим. Кращим за моє центробіжне я, що так дбайливо берегло внутрішній спокій. Ти розкрив мені очі, одним махом розширив світ до всесвіту. Ти був справжнім. Справжнім чоловіком, таким, що здатен взяти на себе відповідальність в ущерб собі. Біля мене завжди вились хлопці. Сам знаєш. Молода актриса, яка подає великі надії, про яку пишуть у пресі, до ніг якої кладуть квіти, якій цілують руки, відважуючи джентльменські поклони. А мене полонив ти.
Гадаєш, це ми потім випадково зустрілись на вулиці?! Ні, звичайно, що ні. Я стільки зусиль приклала, щоб зорганізувати ту випадкову артистичну зустріч.
Вибач, це була моя таємниця. Маю перед тобою гріх. Все відкладала, боялась наважитись, хто знав, що ти так рано мене покинеш.
Ой, а вінок геть викидати треба – всох. Думала, що довше протримається.
Моя пам’ять береже кожний з твоїх оплесків посеред шквалу овацій після моїх виступів. А мій день народження пригадуєш?! Зал клекотів, здавалось, байдужим не був ніхто, та моє серце чекало тільки твого відгуку – і я отримала сповна. Господи, дякую тобі.
Одного разу ти не прийшов. Вагоме тебе затримало, знаю, а я так само тебе відчувала і викладалась, щоб ти, хоч і за межами театру, відчув мою гру, наче у партері знаходишся.
Мама твоя тепер зі мною живе. Вона часто у театрі. Та я, пробач, не можу її відчувати.
Мені вчора зовсім страшно стало, коли вперше тебе поблизу не відчула. Очима по залу бігала, серцем металась – нема. Навіть хотіла від виступу відмовитись.
Такий мене відчай охопив! Тільки як дзвоник дзеленькнув, відпустило. Легко враз стало, ніби нічого в світі нема, лише я посеред поля. І кожен мій звук, кожен мій рух луною. А над усім така благодать розлита. Я ж до того, як ти почав на мої виступи приходити, завжди на публіку грала, тілом вловлювала вібрації залу, і тоді підлаштовувалась, щоб зірвати своє браво. Проте мені не було затишно, щось у тому було не зовсім щире. Це мене муляло.
Треба буде тобі нову свічечку з дому принести. Зовсім вигоріла. Маю таку пахучу-пахучу – Оксана, сусідка, принесла. Вона у гранчаку, але не такому, до якого ми звикли. Граней удвічі більше. По них світло веселкою розкочується, іноді дух перехоплює. Не образишся, якщо тебе “моя свічечко” кликатиму?!
Ти коли вперше у залі з’явився, “Наталка Полтавка” йшла. Тоді вся моя увага на тебе перемістилась, на мить мені мову відібрало, а потім як прорве – енергія ключем забила навколо, щонайбільше у мені. Для тебе грала, одного-єдиного тебе…
А вчора розчинилась. Уявляєш?! Ніби мене нема. Як ти мене вчив – забути про себе зовсім. Розумієш?! То було вперше. Я не грала – жила.
Уперше. То твої квіти. Дякую, Моя Свічечко.
15. Батько
– Святий Отче, що мені робити? Я свідомий того, що то зле, та я над собою не владний, як тюхтій який. Мої руки так і тягнуться туди. Ну, ви мене розумієте. Я тоді не є я. Я навіть того не хочу. А воно тільки мені треба до виходка – знов те саме. Та річ, щиро кажу, висмоктує мене зсередини. Я до жінки не можу приступити. Спершу сам з собою мушу. Гріх. Боюсь гріха. Я не молодий чоловік, серце маю хворе, гупає, як кінь, відійти можу з дня на день, а ту біду з собою ношу, як хлопчисько непутьовий, що баби не знає. Що?.. Ні-ні, то не від ледарства. Цілий час працюю, спочинку собі не даю. Не помагає. Ви гадаєте, я маю час на телевізор, коби ж то! Що кажете?.. Та де, яке там, яка випивка, я, щоб ви знали, ні-ні. А після операції про цигарки навіть забув. Га?.. Люблю, я, знаєте, як на ній женився, інших обминаю. Вона в мене гарна, господарна, чотирьох маємо. Старший на осінь женитися надумав. Готуємось. Найменшенька при нас, через рік школу закінчить. Відмінниця, викапана мама. Чого?.. Хіба можна, я б не дозволив. Я б йому ноги поперебивав. Карк скрутив заразі. Що?.. Та я за дочку життя б поклав. Ви знаєте, як я її люблю?.. Ні, того ніхто не знає. Вона нам найважче далась – жінка ледве виносила. Вагітні, буває, слабують, та щоб так, не чув. Мені щодня здавалось, що назавтра похорон у хаті буде. Як її нудота вимучувала, як докучала! Я тільки побачу, що з нею робиться, біжу світ за очі. Потім остигав, вертався, чим міг спомагав. Часто у виходку закривався і сам починав з себе усе виривати. Як ми то витримали, один Бог знає. Її в лікарню тоді раніше забрали. Я метався як риба на нерест, місця собі не знаходив. До того було трохи не пузанем був, а тут перетворився на кістяка в шкірі. Щодня до будинку пологового бігав, як заклятий, а ще мав про старших дбати, вони тепер дорослі, а тоді ще опіки потребували. І от телефонують мені. Дівчинка. Я ладен був телефон цілувати. Ви знаєте, як лікарка, чи то сестра, яка різниця, тільки сказала, з мене вибухнуло. Стою – чую біда. До виходка – воно аж з кров’ю. Я там і знепритомнів. Що?.. Так, з того часу. А ви думаєте, таке безслідно минається? Люблю?.. Та я її понад усе люблю. Я жінці не давав купати, все сам. Ні з ким так не бавився, як з нею. По хаті повзав наввипередки, коли вона рачкувати почала. Уявляєте, дядище під два метри на чотирьох бігає. Вона в нас швидко росла. Я її на руках все носив, підкидав, щоб тішилась. Нема більшої радості для мене, ніж коли вона сміється. Якось так підкидав – вона вже трохи важкенька була, – що надірвався. Тепер от шкутильгаю часом, хапає, знаєте, інколи. Що-що? Дівує?.. Що завгодно, але не це?! Як вона може – у неї ж батько є! Батько, розумієте?!
16. Колобок
Мені стало смішно. Не міг не розсміятись – перед очима якось зненацька постало життя. Моє життя! Виявляється, його можна намалювати на одній маленькій картинці однією маленькою фігурою. Я не знав, як це сприйняти – реготати, а може ридати?! Таки кумедно – цілісіньке життя працювати на одному місці та ще й вчителем географії, який нічого, крім рідного села, не бачить. І часи минулись, коли несамовито несло бажання вирушити в незнані світи. Коло завжди замикалось – дім, робота, робота, дім. Заледве на проплати необхідного вистачало. І з думкою змирився, що втілити в життя мрію бачити світ навряд чи вдасться – не та держава, не ті батьки, не та посада, не ті клопоти. Сиди й не рипайся. Довелось вгрузати по вуха у вчителювання, вибравши світ віртуальних фантазій. І що воно, зрештою, принесло?!
Родина?! Питання. З коханою не склалось і дітей ніби шкода було, щоб з дружиною розлучатись. Насолода все одно ж потрібна. Шукав. Як без цього?! Коханками перебивався, на випивку налягав… Було, було… Здавалось, от-от своє щось знайду, а воно ж, як посмакую однією жіночкою чи пляшечкою, наче відріже – іншу починаю шукати. Догрався.
Усе занедбав. Добре хоч, що якраз у переддень катастрофи приїхав. Найстрашніше, що я батьків майже не знав. Як виїхав з села у свої сімнадцять, так і не повертався. Діти просились до них – пускав, дружина туди навідувалась, рідко, правда. Чому батьки відійшли на задній план для мене?! Були ж найріднішими! А я ж один у них був! Один…
Тепер і в мене жодної душі рідної. Всі насмерть – батько, діти, дружина. Чого я з ними не поїхав?!
У малого книжечка в руках була, от вона. Колобок. Хто її не знає! І я гадав, що знав, та ні. Не добачив ці попередження… А форма ж яка дохідлива! Раджу перечитати. Колобок…Простенька історія про сина, блудного, якому не вистачило розуму завернути назад.
От і виявилось – найпростішої казки не зумів я подужати… І що з того, що дітям своїм переказати слово в слово міг параграфи з підручника географії, якщо суті “Колобка” не вловлював?!
17. Петлі
Плету я з дитинства. На яких тільки дротах не плела! До чого не бралась! Вже б і не порахувала, скільки ж то виплетено шкарпеток, шапочок, рукавичок, светрів. А всі ж різними в’язками, ґудзи змінюються, форми пропусків… Повторення не для мене. Люблю нове та неспробуване. Не знаю, подобається мені насправді чи не особливо подобається в’язати, мабуть, то просто звичка. Як тільки вільна хвилина випаде, я за плетиво. Так і живу посеред петель, поміж лицевими та виворітними.
Правду кажучи, я давно зрозуміла, що там, де є лицева, завжди має бути виворітна. На що б не поглянув. До прикладу, з одного боку червоний колір – колір божественного вогню, а з другого – символ диявола. З однієї сторони, ніж служить для нарізання хліба, а з другої, це страшна зброя. Проблема завжди полягає в тому, щоб відрізнити лицеву петлю від виворітної. Чому петлю? Так за чим не підеш, у петлю тебе воно за собою тягнутиме, – я до цього теж дійшла.
От і я колись заміжньою була. Хто його знав, що так життя складеться. Молодою дуже вийшла за нього, квіточкою нерушеною. Перше свіже чисте кохання при напівзаплющених очах. Мені навіть в голову не прийшло поцікавитись його минулим. Чула, що люди щось нашіптують собі. Гадала – від заздрості. Спершу він мене на руках носив, про кохання виспівував, пестощами бавив. Я до нього всім своїм єством тягнулась. Синочок у нас з’явився. Обоє прикипіли до нього. Все видавалось щирим, ніжним. Аж раптом чую: гуляє мій Руслан по-чорному. Де тільки може і з ким тільки вдасться. Боляче мені стало, прикро. Я ж під його руками як глина була, робив усе, що хотів, як хотів. Він єдиним для мене був, небом, можна сказати. А тут таке. Ледь стримувала себе, щоб не зірватись на ньому чи, крий боже, на дитині. Та одного разу прийшла до мене подруга, ми собі трошки випили вина, я й виклала усе до копійки. Вона мені й каже: „Мудрішою будь. Поводься, раз він так хоче, як курва, тобто сама першою усі ті справи починай. Може йому активності в тобі бракує”. Я й послухалась. Приходить мій дорогий з роботи, а я вже цілком гола у ліжку, одну ногу навмисно задерла на бильце стільчика, що поруч стояв, простирадлом друга нога лише по литку накрита, в спокусливій знемозі потягуюсь. Він зайшов, побачив – оторопів. А потім як зірветься мене бити, що там бити – катувати. Коли шал йому минув, схопив свою подушку і пішов до іншої кімнати спати. На другий день ввечері прийшов підпилий і знову мене на квасне яблуко збив. Третього дня як пішов, більше не повертався.
Згодом його до в’язниці забрали. Дівчаток ґвалтував. Про шістьох у слідчому ізоляторі признався. На суді йому слово дали. Коли він підвівся, мені самій стало страшно від вереску, що його мами тих покривджених вчинили. Горе ж то яке! Та я, однак, ледь стримувала себе на захист його не стати. Таки люблю, дотепер люблю. А він зачекав доти, поки суддя наказала замовкнути, і як усі позмовкали, зачав: „ Що я хочу вам сказати – все свою причину має, все. Я рано почав з жінками паруватись, ще вуса не росли. Ті, яких щоразу пізнавав, вражали мене своєю розпущеністю. Я користувався ними, оцінюючи, до якої міри можна опускатись, знущався і бавився, але з усіх сил шукав повну протилежність. І таки знайшов цю чистоту. Одружившись зі цнотою, божеволів від щастя, від тонкості її ненав’язливих приємних дотиків. Вона була для мене центром, місцем повного заспокоєння. Але іноді щось тягло мене погратись, як іграшками, курвами, бо я до того звик. Я й облич їхніх не запам’ятовував. Чи воно мені треба?! Вони завчено те саме усім кажуть, завчено те саме усім роблять. Після них вимитись потребуєш і втекти світ за очі, де можна торкнутись чогось незаймано світлого, свіжого… Та одного дня моє щастя зірвалось. Обірвалось і моє звичне життя… Власна жінка теж стала курвою. Померла і в ній чистота. Нема слів, щоб описати всю відразу, яка народилась у мені до світу в ту зловісну мить, у той момент, коли я усвідомив повну втрату найдорожчого. Я кипів від ненависті. Шукаючи заспокоєння, щоб не збожеволіти, почав упадати за малоліткою. Вона теж виявилась курвою. Тоді я й почав нищити чистоту, бо вона померла в мені… Бо її не існує…”
Він щось ще говорив, але сльози і клекіт серця глушили мене і тримали в облозі. Якась із мам спаскуджених дівчат мене потім вела додому петлястою дорогою, як мука петльованою, з чорними краплями муки, а я лише тремтіла і плакала.
18. Ножички
Коли б я не вийшла бавитись на подвір’я, а воно, знаєте як є в місті, закрите з усіх сторін висотками, завжди всі діти грались ув одну гру – ножички. Кожен мав свого складаника і ним вправно вмів з трьох постукувань по землі встромити ніж у землю, щоб не падав. Була ціла система правил, як у кожній грі. Я вічно їх забувала – дітей це дуже обурювало. Вони то кричали на мене, то обзивали, то вимагали робити усе правильно. А якщо на мене кричати, я гублюсь. Тоді виходить ще гірше. Звичайно, можна було цього уникнути, але для того треба було б відмовитись грати. Не граючи, я б не могла повправлятись у киданні як треба ножичком і, безумовно, завжди б залишалась посеред цих сірих, брудних, посписуваних і помальованих будинків цілком одна. На це б я ніколи не пішла.
Свого складаника в мене теж не було. Його взагалі у нас вдома не було. Не могла ж я сказати батькам, щоб купили мені ніж. Та ще й для гри в ножички. У мені самій щось кожного разу тремтіло, як ніж втикався у землю поруч, особливо після того випадку, як у Жира ніж зірвався і блискавкою летів метрів три-чотири, поки не встряв при самому дереві. А Шина цілий тиждень кульгав – ніж по пальцю на нозі пройшовся. Як я мала сказати?!
Дітиська мене недолюблювали. По-перше, без ножа, вічно треба позичати. По-друге, неговірка, тиха, сумирна, а товариство любить показних, громових, одним словом, не таких. По-третє, вічно пасе задніх, а як виграє, то це тільки випадково, кожному має колись пощастити, дурним – також. А прізвисько, знаєте, яке мені дали? Вони моє Зеня в Зону переробили. Зо-ну.
Якось я їх так дістала, а, чесне слово, не хотіла, що вони придумали мені розправу – затягнули в під’їзд і роздягнули. Я трусилась, намагалась захиститись, але їх було п’ятеро. Вони пропихали руки у кожний отвір, лоскотали, засували свої ножички в мій рот, а потім Гнидиним почали обрізувати мені волосся. Від тієї наруги я, яка ніколи в житті не кричала, почала не лише виборсуватись, а репетувати. Вони тут же розбіглись. Але я знепритомніла… Шина був найстарший – десять років. Мені через тиждень мало сповнитись сім.
Я так би хотіла мати дітей. Лікарі кажуть, що це неможливо. І взяти з дитячого будинку не можу – треба сім’ю мати. Ви собі не уявляєте, як я люблю дітей, особливо дівчаток!
19. Від себе
Я втікав. Я постійно втікав. Мене злостила, ні – бісила, повторюваність одного й того ж. Якби був живий Сент-Екзюпері, я б йому написав: „Дорогий Антуане, ми могли б з вами стати справжніми друзями. Я, як і ви, не витримую „дублювання однієї ж і тієї ж думки двома різними мовами”. Це дійсно безглузда втрата часу, який можна було б вкласти хоча би в якусь справу або як мінімум віддати насолоді. Де б я не був, куди б не потикався, через певний час починалось переливання з пустого в порожнє. Батьки, що наче навмисно створені для того, щоб ти відчув себе дебілом. Вчителі, впевнені у повній відсутності в тебе пам’яті. Якщо хтось робить щось не так, це ж зовсім не означає, що він не знає, що так робити не можна. Існують гори причин, які штовхають робити не так. Найпростіше припущення – людина не знає як зробити так. Крім того, вона може навмисно робити неправильно, поставивши або не поставивши перед собою якусь мету. А ще буває просто не вдається робити як слід, і це теж з чимось пов’язане. Але для чого їм усім цим перейматись, думати, краще втовкмачувати у тебе до твого посиніння набір стандартних правил, заповітів, законів і всяких інших абстрактних формул. Ця примітивізація вбивала. Я вже не міг нікого з них чути. Слава Богу, світ великий, – думав я.
І почав шукати. Почав шукати знайомств, бо люди – найцікавіше з того, що навколо є. Мені хотілось щоразу інших вражень, більше нових знайомств. Я, мабуть, за природою колекціонер інформації від людей і про людей. Час від часу для пригадування відчуттів мене знову тягнуло зустрітись зі старими знайомими, та завжди ненадовго, щоб не перевтомлюватись від них. Щобудня чемно вранці я виходив з дому до школи, іноді доходив, інколи ж по дорозі когось такого цікавого зустрічав, що було не до неї. Коли ж і потрапляв до школи, більше ніж двох уроків висидіти не міг. Моралі, якими мене обдаровували, як коштовними подарунками, випікали усяке бажання тут перебувати. Мені не вистачало терпіння терпіти. „Які вони всі нудні!”– кричало моє я зсередини. Я тікав, не міг не тікати. Хіба би розіп’яли. Дійшло до того, що деколи заночовував у моїх нових знайомих, а не встигаючи дістатись додому до відходу останньої маршрутки, спочатку на вокзалах, потім у гральних клубах. Гра завжди була несподіванкою. Я спостерігав за хлопцями, щось підказував, до когось підсідав, поки були гроші викладав до копійки, навіть зароблене спускав тут же у надії отримати реванш.
Батьки метушились, намагаючись відтягнути мене від небезпеки, я й сам відчував, що кривджу їх. Мені хотілось знову втікати, але кожного разу, набрівши по дорозі на гральні автомати, я не мав сили відмовити собі в задоволенні.
Мені тридцять років. Я втратив все. Моя матір померла в момент серцевого нападу, їй не було кому в ту мить допомогти – мене, як завжди, не було вдома. Я вже не пригадую точно, здається, я тоді був у казино. Батька розбив склероз. Обставини змушують тримати його в будинку перестарілих, я зрідка навідуюсь до нього, але він мене не впізнає. Дівчата приходили та відходили, надовго не затримуючись, а про сім’ю я раніше ніколи не думав. Такі ж, як і я, шукачі не знати чого, ці жінки дарували мені свої хвороби. Зрештою, ми обмінювались ними навзаєм.
Знаєш, я чомусь радий, що в мене виявили СНІД. Це мене насправді вивернуло. Так вивернуло, що повернуло в нормальне положення. Я став байдужий до гри, і коли зараз мені повторюють вкотре те саме, мене не охоплює бажання тікати, ні, бо я помітив, що кожна відома, вивірена століттями думка, якщо ти на ній концентруєшся, щоразу відкриває тобі щось нове, наче пускає в себе глибше. Єдиною втечею, яка мені подеколи буває потрібна, є самотність… Дивно, але мене практично нічого тепер не дратує. Коли мені особливо важко, можу спокійно заховатись у собі. Але я б без жалю віддав своє життя просто зараз, аби мій син настільки далеко не пішов від себе… У тебе є батьки? Хочеш, я буду тобі за них. Нам обом так мало відведено часу, та ми, правда ж, зуміємо вибороти своє щастя, так?!
Зі старих та раніше непублікованих оповідань.
20. Інтуїція
Я довго не міг з цим змиритись. Як же так – яскрава зірка, вражаючи всіх і вся, котра причаровувала до себе витонченістю мови, рухів, форм, якій кожен ладен був служити душею і тілом, несучи в собі й на собі це неймовірно талановите створіння з його легкими та тяжчими клопотами, була миттєво, до сорока днів після заходу за обрій життя, майже остаточно забута. І одного разу, коли, здавалось, мої обурення зможуть рознести мене на шматки, я вирішив присвятити своє життя розбиранню залишених нею рукописів, малюнків, вишиванок, витинанок, світлин і всього іншого, що вона по собі залишила. Будучи людиною ретельною, я спочатку розсортував все по жанрах, чітко позареєстровував кожен її твір, і аж потім взявся до серйозного вивчення матеріалу. Одержимий пам’яттю про неї, я відчував її біля себе щоразу, коли брався до роботи.
День минав за днем, а я продовжував своє знайомство з архівом. Та чим довше заглиблювався у залишене нею, тим більше дивувався собі. Ті вірші, які злітали з її вуст і так западали в мене, видавались її власними лише на перший погляд. Насправді ж вони, якщо чесно визнати, були зі світу Лесі Українки. Ліана мовби стала Лесею. Пишучи своїми словами, вона не випливала за межі всесвіту Лариси, хоча й писала ніби від себе та про сучасне. Це була досконала імітація.
Тоді я перекинувся на картини, сподіваючись, що там Ліана – бог. І тут на мене теж підступно чекало розчарування. Її світ був світом Моне. Жодної лінії, яка б вирвала її з його тіні, як я не силувався, а не міг знайти. Прекрасні Ліанині роботи годились лише для приватних колекцій людей, далеких від мистецтва, точніше, з досить поверховими знаннями у цій царині.
Спочатку я боявся братись до перегляду акуратно складених мною відразу після похорону Ліани її фотографій. Та обов’язок перед пам’яттю, а ще цікавість, змусили мене, пересилюючи опір всередині себе, взятись до справи. Тремтячою рукою я поволі гортав скріплені аркуші світлин і намагався тримати себе, сподіваючись, що жодна недоречна думка не осяде в моїй перевантаженій однотипністю голові. Та все, що я бачив, було зі смаком вихопленим з добре відомих мені робіт одного знаного у наших краях фотомайстра, у якого я частенько гостився. Жодного власного скрику, жодної власної інтонації від Ліани. Вона навіть не спромоглась висунути голову з одягу фотомитця, бодай на волосинку.
Я переглянув усе, що по ній залишилось, не було жодного не обстеженого мною сантиметра в її покоях. А коли закінчив, мене вперше схопило серце. І вже лежачи в лікарні, я відчував нагальну потребу наздогнати її в позачассі. Мені зовсім не шкода було жодної миті з тих довгих місяців, що я витратив серед її не її робіт. Вона таки була неперевершеною. Хоча сама про це і не здогадувалась. Усе своє життя Ліана направила не туди. Не там шукала себе. Маючи геніальну інтуїцію артистично відчувати людей та перевтілюватись так, що могла продовжувати творити від їх імені, Ліана так і не змогла сама стати собою. Мені хотілось її обійняти, схопити на руки і занести у цей світ знову, крикнувши: “Я зрозумів. Я можу тобі допомогти. Ти – небесне світило. Ти, ти, ти … неперевершена актриса”.
Чому розуміння приходить так пізно?! І не до тих, кому воно потрібне?!
21. Не за держанце
Малою дитиною я завжди брав ложку не за держанце, як належить, а за черпу. Наді мною підтрунювали, але якось так, що не підранювали, ніби вичікуючи, що колись та й доумлюся. Тато все повторювати любив : “Дайте мацьопі цьопку часу. Не боркайте, як хочете, щоб з нього щось путнє вийшло”. Не знати, чи що путнє вийшло, а от життя мені та звичка врятувала.
Чуєте, лебеді греготять над плесом. Гущак за ними бачите? Так, старий уже, пожовчений. Він навіть взимку, хоч і поборошниться, з-поміж гілля брезкинить. Дитиною я в його черпі переховався. Те місце мені горнцем стало. Пригорнуло. Вибрав би іншу місцину – одкриту, рівну, – не жив би.
Ніхто й понині не знає, як то сталось, але коли ті, не дай Боже знову, визволителі були на підході до нашого села, хтось із лісу пальнув і влучив у їхнього, зовсім молодого та незграбного солдатика. Ким була та дитина для них? Сімнадцятку, кажуть, заледве мав. Найвправнішим солдатом, сином полку, другом, братом? Цього ніхто тепер не скаже, та село вони вирішили покарати, знищити, прирікши усіх нас на смерть.
Це вже не вдасться забути, завічнилось. Воно ж бо як – до старого навернеш, зачнеш навіть пахнути, як пень трухлий, в спогади підеш, заглибнеш, на очах задревнієш, станеш розсипатися, як ото я… Вони, тільки-но до села підійшли, своїх надіслали папір про комендантську годину виголосити. Наказ той привселюдно з піною люті на губах викричали. Заборона була на власний подвірок виходити, тим паче на город чи вулицю. А наш Орчик, найменшенький серед нас, молока просив, не вгавав. Кричав вереском, заходився, серце виймав. Ні ми, ні неня не могли ради дати, вспокоїти. Не вдавалось. Мати у відчаї, малюка рятуючи, підхопила його на руки та до дверей, поволі прочинила – і вже за порогом.
Зірка наша доброю корівкою була, молочливою. Я, коли до неба очі підводжу, завше бачу, як неня з перестрахом двері одчиняє, аби до хліва вийти, він був майже при хаті, та до корівці, видоїти, руки їй тремтять і груди рухаються. Не встигла. Ми хіба скрик дикий почули. Один. Останній, либонь. До вікна кинулись – замість грудей, що закривавленим м’ясом на землі лежали, як кров бризкає з вирви на тілі побачили. Коли б не згадував, трясуся. Нас зі старшим братом до самих кісток пробрало, ми втерпли на мить, поніміли. А вже через лічені хвилини страх напруго підхопив нас з місця і ми, мовби змовившись, дризнули та й на стрих один за одним подерлись, не оглядаючись, начисто забувши, хто ми та що ми, та про те, що там, на подвірку, братик меншечкий, далебі, гадаю, тому, що він, як і неня, вмовк тоді, мов назавжди. А міг ще живим бути… Через комин, намагаючись не шарудіти, вибрались на дах. І тихо, зміями сірими вигинаючись, кольору нашої ґонти, поповзли до того краю, де росла ще дідова черешня. У ній можна було переховатись – у тій заглибині, яку гілки утворили після того, як дідуньо одним махом сокири спинили стовбур гнатись вгору, на двох тамтечки цілком вистачало місця. На наше щастя, нас ніхто не помітив. Аж коли ми, насидівшись, зачали спускатись додолу, вже при самій землі я зненацька голосно перечепився. Тут нас і зауважили. Закричали. Ми, не тямлячи себе, мчали з усіх сил. Услід нам гарчали, а коли ми відірвались ще більше, пустились стріляти. Бухкало з різних боків. Та нас несло, ми не керували собою, один страх все в свої руки взяв.
Куля таки досягла мого брата. Він упав, а мої ноги не давали мені спинитись, коли ж підкосились, я поплазував з такою швидкістю, що міг би випередити не одного бігуна. Уже як застряг у черпі, неподалік чую: “Здєсь єво всьо равно затянєт, пашлі. Падохнєт, сволачь”. Що потім було, згадати не можу. Мислю собі, звалився я в сон. Отямився від диму зусюди. Визирнув. Дивлюсь – село вигорає, вогонь як ножами шматує. Тріщить солома на дахах, худоба реве, люди зойками заходяться – можна було зумати. Невдовзі побіля мене самого трава загорілася, попри те мене не зачепило – ця місцина завжди залишалась вологою. Пообпікало до болю, та то пусте. Зажило, забулось.
Я з родини один вижив. З усього села мало хто вижив. Хотів було свою худобину знайти – та де там… Живцем згоріла. Наша хата, як зараз пам’ятаю, вирізьблена була, з когутиками над дверима. Я від діда не встиг навчитися, сам робив – грубо виходить. Не чую деревину, хоч наш рід тим і славний був. Мені весь час паленим пахне. Дідуньо теслею були. І таким-от заввишки, як ти…
Стривай… Боком повернись, чоловіче. Та ти ж на Ореста схожий. Викапаний. Як тебе менувати? З нашого села кажеш тебе забрав, коли все горіло? То той, що в неньку стріляв, тебе до себе забрав? Був тобі за батька?..
22. Не в ногу
У класі я була найменшою. Донині росту в мені лише півтора метра. І кості я тоненької. Мені скоро сьомий десяток піде, а я й досі не розрослась. Колись це муляло добряче, тепер тішить. “До усього дозріти треба,” – казав мені колись лікар, до якого я потрапила на чистку через бурхливий викидень, коли мені було повних двадцять, і я готувалась стати матір’ю. “Знаєте, дорогенька, за розвитком вам лише тринадцять неповних. Не випереджуйте час. Чекайте. Ви ще мене не раз згадаєте,” – додав. А воно так не виходить, коли ти в палаті серед жінок лежиш, які роками родити не можуть. Звісно, у кожної своя причина, але тебе страхом починає охоплювати та відчуттям приреченості. Хоча в тебе і кров резус плюс, і сумісність групи з чоловіком, і з усіма трубами порядок, все ж мучить тебе лікареве: “Матка ваша ще розвинутись має”. А якщо так все й залишиться?!
Авжеж, хіба я могла послухатись. Почалась епопея лікування. Це стало трохи не професією. Аналізи, діагностики, консультації. Від традиційних до експериментальних. Від серйозних до смішних. Від подібних до абсолютно протилежних. Були й бабки, що вишіптували. Трави теж, якісь води заряджені, молитви, коштовні, особливо в ціні, консультації сексопатологів та урологів. Це тривало одинадцять років. Нарешті мій чоловік не витримав і покинув мене разом з усім моїм лікуванням. Продовжувати дослідження вже не мало жодного сенсу. Я змушена була повернутись до реальності. А травма, завдана чоловіковими докорами та приниженнями, розсіялась десь через два роки, коли я зустріла свого теперішнього, який став моєю половиною, навіть більше – майже усім для мене та у мені. Тепер мені видається, що я народилась разом з ним, хоча, мені й самій дивно, коли мені було двадцять, він тільки читати вчився, зараз без нього своє життя вже й уявити не можу. До речі, втративши всі надії на материнство, в сорок два роки я вперше стала матір’ю. Легко, без будь-яких ускладнень, про які стільки начулась, носила, родила, грудьми годувала. Потім ще трьох пташенят у світ випустила, наче тільки для того й роджена була.
От і на собі пізнала, що звичне для одного, для іншого дивне, інколи навіть згубне. Хоча для того, щоб це зрозуміти, теж дорости треба, пожити, потужити, пережити багато.
Ой, дивіться, от мій Василь до мене йде. Так, я знаю, що виглядаю на років десять молодше. Не повірите, але я сприймаю його більше як батька, це важко пояснити. Він ніби живе швидше, а я за ним чимчикую.
23. Звідки?
– А звідки ви знаєте, що мене звуть Олею? Я ж ніде не обмовилась.
– Гм…Відчуття… Відчуття Вас. Ви не можете не бути Олею, навіть маючи інше ім’я.
– Ви мене, чесно кажучи, лякаєте… Таки мусите признатись, звідки Вам відоме моє ім’я? Не пам’ятаю, щоб ми десь зустрічались. Звідки ви зчитуєте інформацію?! Дійсно маю ім’я Оля, проте лише для родини, за документами я Олена. Охрестили Ольгою, бо запропонував дідусь, а він у нас священиком у підпіллі був, це ще тоді, коли греко-католицька церква переслідувалась. А Ви може в органах тоді працювали чи на органи?
– Дитино-дитино…А ще кажеш, що дід твій священиком був… Можеш сприйняти море як велику медузу?
– Можу.
– Світ – це теж у певному сенсі чутлива медуза. І коли в одному місці її глибоко поранити, медуза реагує вся, кожна здорова її частинка отримує повідомлення про проблему теж.
Я це на своїй шкурі відчув. Після втрати найдорожчого. Оголився до відчуття світу кожною клітиною. Як тварина.
Багато чого тоді прочулось, привідкрилось.
Якось я просто сидів за столом, нахилившись над книжечкою, яку було почав читати, та тільки й того, що почав. Думки порозбігались десь далеко. Заземлило різке відчуття, що на руку впала крапля дощу. Дощ пішов, – пробігло в голові. Та сам здригнувся, усвідомивши, що сиджу в кімнаті з зачиненими вікнами. І що рука моя скута гіпсом. Я відчинив вікно. На дворі яньчив собака і щось квичало. Та моєму здивуванню край не наставав, бо через хвилин п’ять почулось гурчання грому, за яким з усієї сили люрануло, нестримно вдаряючи по вікнах та підвіконнях.
Іншого разу я спокійно вичитував якусь статтю, як відчув, що починаю пашіти. Якась сила змусила мене підвестись і попрямувати до кухні. Глянув на плиту, аж там чайник, про який я зовсім забув. Води в ньому майже не залишилось. Ще б трохи, мав би проблеми.
Згодом такі речі, ніколи не втрачаючи несподіваності, стали звичними у моєму житті. Вони повторювались і повторювались. Я став звикати до нового стану – стану провісника. Але все має даватись для чогось великого, – думав, – а не для побутових дрібниць. І радо очікував попереджень та передбачень. Зрозуміти головне – для чого вони мені, спочатку взагалі не вдавалось. Зрештою, і зараз я ще на роздоріжжі. Хоча можу вам згодитись, не згірш, як циганка на дорозі.
– Вибачте, ворожіння мене не цікавить.
– Вважайте, що я жартую, – і в його очах заблимали бісики.
– От і добре.
– Тільки не замовляйте чай.
– З якої речі ви мені будете вказувати, що робити?
Оля-Олена швидко підвелась зі своєї полиці та рушила на пошуки провідника.
Через лічені хвилини склянка окропу з пакетиками чаю та цукру на тарілочці стояли на столі купе.
Оля автоматично розірвала пакетик чаю та опустила його в воду. Мить – і поїзд різко загальмував, відкинувши пасажирів зі своїх місць. З третьої верхньої полиці звалилась подушка просто на стіл і перекинула склянку. Краплі гарячого чаю траснули по шиї, кілька потрапило на обличчя, кілька на руки дівчини. А залишки чаю струмочком потекли по ногах. Олена зойкнула і здригнулась усім тілом. З верхніх полиць до них нахились дві інші пасажирки, намагаючись допомогти порадами. Двері купе були відчинені. На крик хутко прибіг провідник з аптечкою.
Коли все позаспокоювалось, Оленка притулилась до стіни та задрімала сидьма.
Вранці, перед самим виходом з вагона, дівчина повернулась до сусіда по купе і тривожно промовила:
– До вас питання. Не відмовите?
– Прошу.
– Маю сьогодні дуже важливу зустріч, від якої залежить моя майбутня доля. Чого мені не слід робити?
– Відштовхувати людей, які до вас з теплотою.
Оля зіщулилась, а він продовжив:
– Я вже не молодий чоловік, от візьму і скористаюсь правом дати пораду. Не на один день. Не діліть людей на потрібних і зайвих.
Підморгнув і додав:
– І буде вам щастя.
Через дві години Олена з трепетом відчинила двері потрібного кабінету і почула дуже знайомий голос:
– Заходьте.
Перед нею сидів не хто інший, як її дивний попутник у ранішньому потязі.
24. Мить
Тоня не могла зрозуміти чому. Вона ж від душі. У Ліди такого немає. Ліда взагалі ніколи не мала такого розкішного одягу. А в Тоні є – вона з задоволенням може дати поносити. Хоч назавжди. Тоню в якийсь момент аж вкололо – невже Ліда не довіряє їй, невже вони не друзі?! Адже коли Тоні щось пропонують сестри чи подруги, у Ліди ніколи не виникає зайвих думок. Вона з радістю міряє. Хоча, якщо бути упередженою і задатись бажанням відмовитись, можна бити на те, що це негігієнічно. А можна задемонструвати зневагу до смаку. Однак, вони ж друзі.
Та ще… якщо б Ліда не виглядала так розгублено і мило. Шкрябало усередині, прикро шкрябало, та Тоня не могла сердитись на подругу. Те, що найбільше любиш, вражає найсильніше, коли ранить. У Ліді Тоня завжди любила розважність, якої їй самій часто-густо бракувало. Делікатна, приязна, Ліда притягала до себе багатьох. І зараз всі її рухи, всі слова, були теплими та не допускали навіть тіні думки про нещирість. І тому Тоня не могла тримати зла. Зрештою, заради дружби це теж потрібно.
І яка б з неї вийшла телеведуча, якби вона не навчилась тримати себе. Тоня мріяла стати зіркою телеекрану або моделькою. І все тому, що її страшенно тягнуло бути в центрі уваги.
Ліда не така, вона з тих, кого називають спостерігачами. Їй важко, коли хтось порушує її власну територію дією або бажанням проникнути у випещений нею для себе світ. І не має значення, чи це світ речей, чи тонші матерії.
Він усміхнувся. Цікаво спостерігати за дівчатами. А головне, неймовірно приємно. Океан його серця то накочував припливи, то тихо відходив у спокій. Він стояв лише за пару кроків від дівчат. І ледве стримував себе, щоб не обійняти обох одночасно та не дозволити собі розслабитись. Вони так доповнювали одна одну. Те, що буяло в одній, мовчало в іншій. І навпаки. Він би просто зараз їх обох і проковтнув. Червону Тоню і блакитну Ліду. Це він їх так називав. Насправді ж, якщо говорити про колір волосся, то вони були майже однакові. Хоча для нього це не мало жодного значення. Він вправний майстер – змінити колір фотошопом можна щомиті. Одним лише рухом. Як сказав би поет, одним словом.
– Дівчата, спокійно. Чіз…
– Ой, а чого наших очей не видно?!
25. Потяг
Вони дивились на мене так, ніби хотіли увійти. Просто в мене. Потяг рівномірно гойдало, ложечка у склянці чаю постукувала. Араб під два метри, заледве не мокрий від напруження, поперемінно то щільно стискав ноги докупи, то розпружував, дозволяючи їм розходитись у сторони. Його очі бігали з одного кутка в інший, ніби боячись провалитись у мене. Місця в купе було надто мало, щоб не помітити, що він не має куди себе подіти. З рухом потяга очевиднішало, що якби в купе не виявилось більше нікого, мені б не вдалось уникнути його рук. Підходила ніч. Ніч розхитаного вагона. Балакучий в’єтнамець з кожним свавільним кидком потяга вбік ближче підсувався до мене, частіше дихав, продовжуючи наполегливо розповідати мені про досягнення в’єтнамської медицини та про здобуту ним медичну освіту в Індії, про дуже потрібний йому для праці диплом нашого медінституту, позаяк він дає ази європейської медицини, примітивної, якщо порівнювати з китайською. Він пильно намагався вичитати в моїх очах відповідь на своє внутрішнє запитання – до кого з них трьох я прихильніша, кому надаю перевагу. Він наливався фарбами слів, щиро сподіваючись, що не витримаю натиску і віддамся, віддамся добровільно хоча би одному з них. Усе було ніби для цього підібране – шість жагучих чоловічих очей, затемнене приміщення з рідкими стеблами м’якого білого світла, розгойдування, що тягнуло до когось прихилитись, і одна, тільки одна на трьох, особа жіночої статі.
Араб час від часу наослаб рухав масними вустами, наче змащеними якоюсь пахучою олійкою, і повільно вставляв якесь своє не зовсім доречне речення. Тоді купе чомусь зненацька більшало і матраци, розстелені на нижніх полицях, починали скидатись на пісок пустелі, на якому завмирали верблюди подушок. Лише угорець мовчки дивився на мій рот, як дивляться на вітрила, що надимаються від вітру. Мої коліна судомно стискались у той самий час, як внутрішні кості стегон до божевілля викручувала якась незнана мною раніше сила, викликаючи нав’язливе бажання розсунути ноги. Просто розвести, абсолютно не думаючи про те, що буде потім. З кожною хвилиною все тяжче ставало керувати своїм тілом. Воно мовби текло притулитись до якогось тепла і розтанути у ньому, тілу було нарівно до кого, його просто тягнуло до ласки, обіймів, йому потрібно було, щоб його пестили. Я не могла зрозуміти, що зі мною відбувається, точніше, я не мала сили думати взагалі. Кожної миті міг наступити момент повної капітуляції мого я.
Я була на межі, наче крізь сон відчуваючи, що мені загрожує цілковита втрата рівноваги. Перед очима плили тягучі погляди чоловіків, які силувались якщо не витягнути мене з мене, то заковтнути, чи просто увірватись у моє тіло, як проривається налетілий вітер через шпарину в схованку.
Якби зненацька поїзд не зупинився, миттю розсіявши дурман, що обійняв купе, навряд чи моє життя круто не змінилось. Крикнява пасажирів, що торохкотіли по вагону, дозволила вдихнути повітря і спокійно відхилитись на стінку. Молоді люди теж поприходили до тями. Швидкий в’єтнамець, уже віддалено та гордовито, спритно дістав з бічного закапелка полиці над дверима свою невеличку валізу і витягнув звідти коралі, зроблені з тихоокеанських блідо-рожевих мушель під колір моєї шкіри. Вони пахнули морем і вабили до себе. Юнак простягнув їх мені як живу рухому істоту, попрохавши приміряти, що я одразу з захопленням зробила. Одягнувши, на якусь мить відчула себе берегинею моря, здатною поберегти морський світ. І яким було моє здивування, коли він, уже майже по-батьківськи, сказав: “Це вам буде пам’ятка, що є така країна… В’єтнам”. Не встигла я подякувати в’єтнамцю, як до мене простяглась волога рука довгов’язого араба – він, ніби вибачаючись, намагався вручити мені листівку, яка при нахилі змінювала зображених верблюдів, що велично йшли пустелею посеред місячної ночі, на кокетливу японочку, яка раз за разом підморгувала. Не залишалось нічого іншого, як з вдячністю прийняти новий подарунок і усміхнутись, однак, цього разу абсолютно вільно, незалежно. Угорець, який під час отримання мною подарунків щось кілька разів перекладав з однієї кишені до іншої, теж посміхнувся до мене і, як вишколений добре солдат, вручив мені маленький, проте дуже символічний, зшитий із матерії, привабливий капець. На згадку, як він промовив, про Угорщину та зичливих угорців. Не вистачало тільки військового оркестру, який би виконав туш.
Потяг ще трохи постояв, а потім, ніби хизуючись перед тими, хто залишився на пероні, рушив з місця, назирком тягнучи за собою зацікавлені погляди. Мої ж співкупейники після процедури обдаровання мене подарунками стишились, мов виснажені, та, як сліпі кошенята, тихо розбіглись по своїх полицях і повсинали як коти після нічних походеньок. А я, геть звільнена від надокучливих пристрастей, з дивним піднесенням, цілу ніч з задоволенням гортала сторінки на пероні купленої несерйозної книжки, думаючи про своє. Чому ж так, – крутилось у голові, – те, що виповнило мене по вінця, спорожнило їх, а те, що спустошувало мене, надавало їм величі та сили. Що було причиною? Юність (через тиждень мені мало виповнитись 16)? Моя простота? Сердечна теплота до людей, яку в мені виховували з дитинства? Чи не надавала їм сміливості очікування моя погоджувальна мовчазність? Що відкрило зелене світло для усіх цих чоловіків одночасно? І чому галас, свиснява, шарудіння виявились кращими для нас усіх ліками, ніж пузирі з льодом?!
26. Ґрунтознавство
Ніщо так не виправдує людину, як традиція. ,,Так заведено”, – кажете ви. Гість ніяковіє і підкоряється, бо він лише гість, він не має морального права на руйнування чужих засадничих речей. ,.Мабуть, – думає він, – у цьому є свій потаємний зміст.” І робить спробу його віднайти. ,,У чужий монастир зі своїм статутом не лізь,” – згадує. І, поки не зірвався з гальм, не лізе. А що з того, що поліз би?! Перед традицією він безсилий. Правда завжди на стороні господаря.
Микола у себе вдома – пуп, він відчуває родове коріння в усьому ще з того часу, як засвоїв, що в українській абетці рівно тридцять три літери, не якихось 29 чи 35, а 33. Не дивно, що своїми улюбленими числами він завжди вибирає симетричне 11, пам’ятаючи, як ,,Отче наш”, що одинадцять земних років – циклічний період активності Сонця, а ще обирає шляхетну трійку. Його не обдурити – зі школи навчений множити, Микола на весь вік затямив, що в результаті перемножування трійки на одинадцять виходить 33. 33 – вік самого Христа. Отож бо! До того ж, улюбленою літерою Миколи є самовпевнена, ставна, з досконалою виправою, пишна літера М, саме вона торкається неба стоячи, як то робить справжній чоловік, укорінений твердо на своїй землі. То вона, він повністю впевен, заправляє усім, осівши рівно посередині українського алфавіту. М, безумовно вона, і є та цариця, що просто народжена бути на троні, з висоти якого не маєш права на втрату рівноваги, урівноваженості, що дозволяє пильно приглядатися до своєї свити і по ліву руку, і правобіч. Побожно виписуючи М на ніжному аркуші канцелярського паперу, Микола мантрично раз за разом про себе десятки раз одзавжди повторює склад ма, бо це, щодо цього він незворушний, не просте поєднання двох звуків, а подарований небом відрізок, який явно, трохи не з першим виразним звертанням новонародженого до світу, надає надію на щасливе подолання простеленого від дитячого ліжечка до арки переходу в інший світ подарованого Богом хідника життя.
Микола добре бачить, що буква М має аж дві вершини. Не піки, бо, кинувши те слово Миколі, вловите на собі такий погляд, що затріщить у вашому тілі по швах пік Кому-ні-зму, якщо навіть його там ніколи не було, буцімто посаджений на піку. Зрештою, годі, кому призначене слово ні, то хорошого чоловіка не дуже хвилює, завжди хочеться знати кому дістанеться так. Так от, оскільки вершин у М дві, то з точки зору Миколи, “МИ” в цьому світі значно важливіше за якесь там Я, що займає упосліджене місце в ієрархії цінностей, якщо не врахувати однієї речі – Я і є те саме А, першеньке, з невеличким доважком Й для кругообігу, для кола, яке вкрай потрібне, щоб вийти на Ми.
Микола страшенно тішиться, що рідне йому М, як велике, так і мале, як письмове, так і друковане, однакові, не те, що латинське. Те їхнє m, таке схоже на верблюда (верблюдів він любив лише на малюнках – там вони не плюються), мало би бути літерою т, на долю якого випала роль бути татком, себто перти ціле життя воза, горбом заробляючи на сім’ю. Щодо лам, Микола їх до категорії верблюдів не заносив. Інколи йому сни снились про лам, які пасуться на розкішних луках, а випасають їх не прості вуйки з гір, а самі Далай-лами. А те m, взагалі-то, чесно кажучи, гарний задочок більше, ніж м, куди, як кожна людина, що себе шанує, він зовсім не хотів бути відправленим.
Прізвище у Миколи звучить Телеса, з наголосом на другому складі. І професія, як на Телесу, доречна – перекладач. Постійно доводиться щось перекладати з одного місця на інше: то течку з паперами, то валізу, а буває, і стільці переставляє. Усе ж воно в житті відносне: одне туди віднеси, друге сюди. Дещо й додому треба віднести, а чого маніритися: в господарстві все знадобиться, йому це щось просто конче може бути колись потрібне, а тут, на роботі, воно не при ділі, то чого добру пропадати?! Тим більше, що вдома дітей орда завалиста, трохи з ніг не збивають, ще й жінка невмовкна з оком ласим. І всі свята чекають, дарів царських, ніяк призвичаїтись не можуть, що навіть Різдво один раз у році. Особливо старшенький – підліток (Микола його „тимчасово підлий” називає), добре крівцю попиває, проте любить його Микола, чорт забирай, син таки, потомство, бусурман він, паском недогощений, а подарунками, на лихо, дуже вже перегощений …
Щодо самого Миколи, він неабиякий любитель попоїсти. От допаде до страви, направду не встигнеш отямитись, як миски вареників нема. Для перекладача це таки дивно, бо перекладати з тарілки ніколи нічого не залишається. Хоча якщо його грішний син, “sin”, такими темпами ростиме, то доведеться Миколі на барабанщика найближчим часом перекваліфіковуватись. Точно б синові сподобалось, бо все йому, чого гріха таїти, по барабану. Мудрі люди радять подібне подібним проганяти. Він же ж, син, як синець на коліні, а рід у Миколи має бути славний, чого гріха набиратися.
У вільний від перекладацької роботи час, якби на десерт, Микола пише дисертацію. Метою його наукових пошуків є дві кардинальні проблеми: проблема визначення, якою з шістьох з чимось тисяч наявних на нинішній день самостійних мов, а також так званих мертвих, написаний той чи інший текст, і проблема розпізнавання на слух різних мов з точним встановленням, якою мовою ведеться оповідь. Слово – це все, – каже Микола, – арамейською мовою воно записується кількома простими ієрогліфами: מילה , проте івритом та сама низка знаків – מילה – означає клітинний, бо так воно і є – слово міцно сидить у кожній клітині тіла та простору. Тільки шукай. Тому й не поспішає. Його безмежно тішить сам процес дослідження. Після того, як Микола виявив для себе, що англійський текст різко вирізняється від інших завдяки частому вживанню трьох неймовірно коротких слів: the, and і of, кожне з яких належить до іншої частини мови, точніше – артикля, сполучника і прийменника, – почуває себе на сьомому небі. Це підтверджує його теорію золотої трійки. По-перше, його Бог – триєдиний. По-друге, найінтригуючою фігурою серед усіх відомих фігур, на думку Миколи, незаперечно є рівносторонній трикутник. Відколи себе пам’ятає, стіл на трьох ніжках викликає у ньому таку енергію, що хоч в гречку скачи. Ще тоді, коли креслив перший свій трикутник, в уяві тримав тінь від старого улюбленого триногого стола – досі приємно згадувати. По-третє, три – це сума двох попередніх чисел, воно їх вбирає у себе, як мудра людина минулий досвід. Так от, ця золота теорія надихає Миколу постійно десь щось відшукувати для своєї дисертації, кличе його рухатись, усім своїм єством рухатись і не сміти опускати руки – його нутро чітко відчуває, що навіть смерть існує лише заради того, щоб жити, не просипати життя, щоб діяти, ловити й виловлювати неводами невідь-звідки хоч якусь “рибиноньку”.
Коло сім’ї, коло роботи та коло науки — три кити, на яких тримається Миколине життя. Інколи вони вписуються одне в одне, іноді перетинаються, наносячи одне одному рани, а деколи, що трапляється чи не найчастіше, розбігаються хто куди. Вони не тільки не бувають рівними, їхні розміри почасти змінюються. Час від часу якесь коло буває більшим, виразно насиченим “елементами безконечності, що надають явищу визначеності, характеру”*. Микола чітко стоїть на вичитаній у Бориса Пастернака позиції, що “все на світі повинно перевершувати себе, щоб бути собою”.
Цю теорію прийняла на озброєння після довгих суперечок і прохань про відкладення філософії вбік хоча б удома його єдина, як сам Всесвіт, мила дружина Людмила – втілення можливої на землі гармонії, яка тримається на принципі тріадності резонансу – сигнал, луна, резонанс. Саме вона уособлює для Миколи цілий людський рід.
“Ми повинні знати на якому ґрунті стоїмо”, – любить повторювати Микола Телеса, сідаючи до сніданку, а ввечері, після напруженого дня від думання та перекладання, задоволений собою, підморгує дружині та доповнює :” І на якому лежимо”.
*- цитата Б. Пастернака
27. Знаки
Він розбудив мене посеред ночі. Від кожного з його дотиків вдаряло струмом. Колись я вже з цим зустрічалась. На випускному в школі, коли взяв мене до танцю шкільний товариш. Під час наших кружлянь його кілька разів пронизував струм. Стримуючи переляк, я приймала ці удари, точніше, стріли, з глибоким внутрішнім напруженням. Я боялась цих відчуттів, та вони повернулись.
Найбільше вбивали його очі. З них проривалась дика, нічим не погамована, одержимість, що знесла б усе на своєму шляху. Мовчки, без жодного спротиву, я підвелась з ліжка і покірно, з затаєним страхом усередині, чекала, що ж буде далі. ”Встань на коліна,” — почула його напружений голос. Це не був наказ, проте проймало відчуття, що різке порушення його плану обернеться страшною бідою. І я послухалась, він теж опустився поруч. Мав такий вигляд, наче от-от почне розшаровуватись на частини. Його сили катастрофічно вичерпувались від намагання зібрати себе докупи. ”А тепер помолимось і зачнемо дитину від Святого Духа,” – напрочуд ніжно проказав він. Ув іншій ситуації я б запнулась сміхом, а тут… Будь-яка моя дія, мені так видавалось, призведе до вулканічного вибуху гніву, який нічим добрим не закінчиться. Я приречено повторювала за ним слова молитви, розум стискав відчай. Внутрішньо благала про порятунок. Річ не в тому, що живучи не один рік сімейним життям, наживши кількох дітей, усвідомлюєш неможливість повернення до цноти, страшно бути підневільним свідком процесу переходу людиною, яка поряд, нечіткої межі, що лежить між нормальним і ненормальним у твоєму розумінні. Граючись, на цю межу залізає багато, потопчуться, поперескакують та й вертають, вловивши дух гнилих місць, грузького болота, що постає перед ними. Він перейшов. Раз і все. Одержимість взяла верх.
Чому? Щось мені підказує, що нічого фундаментального не буває зненацька. Перед тим, як та ніч перерізала моє життя, були знаки. Знаки-попередження. Я не знала, як тлумачити їх навіть для себе, адже неточність породжує варіативність, а з моєю фантазією займатись такими речами може виявитись небезпечним. Ті знаки прошивали мене в моменти появи їх наскрізь, а потім жили нагадуваннями, мовби були шарами ізоляційного покриття, сприяючи пом’якшенню сприйняття мною події, про яку у найстрашнішому сні я б не могла подумати до того, однак, яка таки відбулась.
Після ночі, що запалила мій мозок, я скидалась на оголений дріт. Варто було вийти з дому на вулицю, як з пам’яті виринав один і той же епізод — повертаюсь у доброму гуморі від сусідки та бачу жінку з ніг до голови в чорному, що прожогом вибігає з моєї відчиненої хати. Відкриваю хвіртку перед нашим будинком і рушаю в дім. Прискорюю крок і входжу до світлиці. Жодних слідів чужої людини в домі. Діти та цуценята спокійно бавляться біля бабусі. Ніхто ніякої жінки не бачив. Я не на жарт злякалась. За побачене і за себе. Переборюю сильне калатання серця, у гарячому пориві припадаю до ікони на стіні прохати підтримки. Прихід жінки в чорному – до хвороби, — згадую десь почуте. Мабуть, можна було щось змінити, можна. Хоча б попередити.
Якось на сусідній вулиці ховали молоду дівчину, якій пророчили прекрасне майбутнє, привітну, приємну – втопилась. Її матір заливалась слізьми, у відчаї намагаючись згадати усе, що було пов’язане з її дитиною. І мене прорізало – незадовго до цієї трагедії дівчина на рівній дорозі впала і серйозно підвернула ногу, лікарі хапались за голову, посилаючи юнку на всеможливі процедури. Лікування забрало багато часу, та, пролікувавшись, як це часто трапляється, юнка і мати швидко забули про саму подію. Через місяць дівчина знову потрапляє до лікарів у результаті незначної аварії, проте діагноз – перелом ребра. При чому з переломом поздовж рівно посередині, що трапляється досить рідко. Гіпс, новий курс лікування і знову успішне забування про нещасні випадки. Ні дівчина, ні її батьки навіть не намагались зрозуміти, чому так відбувається. Червоний сигнал, жовтий сигнал – і машину вже не зупинити, зелений зривається з гальм… У моєму випадку це, безумовно, не смерть і, можливо, все дійсно лікується, якщо й не повністю…
Другий знак, знак-привид, відтворюється і досі, важко мені з цим, позатим тепер, віддалена від нього роками, сприймаю його цілком спокійно, можу навіть говорити про нього з теплом і щирою усмішкою. А тоді, ледь відкривши браму, остовпіла – над кроною молодої сливи, що знаходилась лівобіч від мене, так, що слугувала обличчям, плавала дуже чітка голова з божевільною усмішкою, від якої самій можна було втратити розум. Була вона з білосніжним ободом. Я стріпнулась, ніби боячись заразитись цією усмішкою, і хутко зайшла до хати. Найближчі дні з усіх сил намагалась цю злощасну моторошну голову забути, аж поки моє життя не перерізалось однією єдиною ніччю, не так ніччю, як фразою: „ Зачнемо дитину від Святого Духа“.
28. Обіди
Доступитись до каси було важко. Там роїлись напівп’яні чоловіки, завсідники цієї установи, хоча це була лише 11 година ранку. Вони туго сприймали слова пишнотілесої касирки, блондинки (чомусь усі працівниці цього закладу, яких доводилось тут бачити, мали округлі форми та помальоване на біло чи жовто волосся). Кожному відразу впадало в око, як похітливо вони залицялись до жінок з обслуги.
Я приходила сюди лише з тієї причини, що мама, яка з ранку до ночі працювала на панчішній фабриці, наказувала мені перед навчанням у школі тут пообідати. Порушити наказ мені ніколи не приходило до голови, жодної задньої думки не виникало – знала одне: раз батьки сказали, маю так зробити. Це було, як два на два – чотири. Інколи мені взагалі не хотілось їсти, часом було неприємно, аж до огидності, харчуватися саме тут – голі стіни, пошарпані гострі металеві стільці, пластмасові, вицвілих кольорів та розплавлені хоча б в одному місці, якщо на додачу не потріскані, таці, такі ж неохайні столи, не завжди добре протерті від попередніх відвідувачів, грубі алюмінієві ложки, що в горизонтальному положенні не пролазять у рот, пощерблені горнята, часто-густо без вушок. Гнітючість приміщення підсилювалась розв’язними чоловіками, які видавались мені дуже схожими на дерев’яних незграбних буратінчиків, у яких все працює незлагоджено, ніби незалежно від голови, і всепроникним смородом квасних вин, старого пива та махорки.
Мені було сказано заходити сюди по дорозі з Палацу культури, де я займалась гімнастикою, щоб поїсти гарячого, і просто звідси відправлятись до школи. Батьки днювали на роботі від досвітків до пізнього вечора, бабці ніколи з нами не жили, тож людини, яка б мала подати мені їсти, в природі не існувало. Підходити до газової плити мені заборонили. Газ був у балонах, які могли вибухнути. У сусідньому будинку вибух зніс два верхні поверхи – я чула цей вибух і бачила потворні руїни, які він по собі залишив.
Не знаю, чому мої батьки вирішили, що де їсти є неважливим. Як на мене, я б залюбки відмовилась від обідів, щоб кожного разу, стримуючи у собі почуття приниження, не заходити до цієї їдальні.
Одного разу мені пощастило – на дверях харчевні великими літерами, верхня частина яких була червоною, нижня – чорною, на білому ватмані майоріло слово ремонт. Радість, якою ввечері перед сном я поділилась з батьками, що ресторацію закрили на деякий час, залишилась непоміченою. Наступного ранку мама збудила мене дуже рано, щоб показати, де знаходиться інша їдальня. Я мала знати, куди мені потрібно йти обідати.
Після тренування перед змаганням я вийшла з Палацу мистецтв і знехотя почовгала приймати їжу. Заклад виявився ще страшнішим за попередній. Якщо старий був трохи затемнений, що давало змогу почуватись не дуже помітною, то цей лякав великими скляними вікнами без фіранок. Навіть з вулиці кожний міг тебе бачити. На підході до каси я не могла справитись з тремтінням, яке виникло, як тільки переступила поріг цієї ресторації. І від того дрижання мої руки мені відмовили — таця застрибала, а тарілки полетіли врізнобіч. Обід розлився, посуд розбився. Виплатити компенсацію за “нанесений ущерб”, звичайно ж, не мала чим – грошей вистачало лише заплатити за страви: першу, другу, третю та маленьке тістечко на десерт. Мене розпитали, де знайти маму, і вимагали чекати її приходу. Чекання не тривало довго для мене – вона прибігла швидко, її ж за цей виклик наступного дня привселюдно бештали, а згодом кілька разів натякали, що може позбутись місця роботи, якщо відлучиться ще один раз. У самій же їдальні маму змусили сплатити ущерб втричі дорожче, щоб не писати офіційну скаргу на батьків у якісь незрозумілі інстанції. Я могла кричати ура, бо з цього часу більше не обідала в жодній їдальні.
Де я перекусювала між школами? Не повірите – у ресторані. А оскільки в ресторан малих дітей не впускали, з роботи прибігали або захеканий тато, що працював неподалік від моєї школи, або бабуся, яка згадала про моє існування, – і ми разом йшли споживати гарячу їжу до ресторану. І це були найкращі години мого життя. Ми багато розмовляли, слухали приємну музику та плавно причащались поданими нам, як королям, стравами. До речі, тато та завжди в роботі бабуся за багато років зуміли знайти час і гроші самі пообідати – а це виявилось не так вже й складно. Я не помітила, щоб хто-небудь з них від того збіднів, проте чітко зауважила, що з того часу ми стали родиною, теплою та дуже рідною родиною.
Тих півгодини-година щобудня зв’язують нас дотепер.
29. Розширюючись
Я задихалась від самотності. Однак з кожним днем все сильніше зживалась з нею. Хто я така, щоб розраховувати на щастя у тридцять з хвостиком, коли навколо повно молоденьких звабливих дівчат? – думала собі. На що може розраховувати пересічна людина без особливих здобутків у житті у маленькій квартирі на п’ятому поверсі на околиці маленького провінційного містечка? Низенька, худенька, без пишних форм та виразного обличчя… Я підходила до дзеркала, сумно констатувала свої можливості. Хоча, – казала сама собі, – роки мене поки не псують, навпаки, з часом набираю королівської постави, витонченості, тільки її треба зауважити. Одного разу я таки спромоглась зареєструвати себе у кількох соціальних мережах, про які багато розповідали мої знайомі.
Там він мене і знайшов. Високий, стрункий, помітний, судячи з фотографії, з глибокими виразними очима. Він не міг не справити на мене враження, зрештою, на інших жінок він теж справляв враження. Спочатку я досить обережно відповідала на його листи, та це не тривало довго – непомітно для себе швидко втратила почуття самозахисту і довірилась випадку. Коли людини не бачиш перед собою і знаєш, що вона тебе на вулиці навряд чи впізнає, а як впізнає, то навряд чи наважиться підійти, спілкування стає досить простим, невимушеним. Я жартувала, кокетувала, ділилась найбуденнішими враженнями та фотографіями, кілька разів ми приємно поспілкувались у Скайпі. Наш обмін повідомленнями пришвидшувався і якось став щоденним, звичним, як сніданок чи обмивання тіла перед сном. Він писав красиві слова про його рідну Нормандію та почуття до мене. Кільканадцять разів на день я перечитувала, яка я запаморочливо гарна, неповторна, своєрідна, миловидна, витончена, делікатна, тактовна. Жодного разу в листах не зустрічались використані раніше епітети. Я починала вірити, що можу бути щасливою. Прикрі події життя, які до того постійно виринали з пам’яті, ховались під пеленами слів і втихали. Навіть та загрозлива ніч, коли я, отримавши на руки генетичний аналіз, від страху стати колись калікою чи народити таку дитину, молитовно благала Бога забрати мене з цього світу, та чорна ніч, коли враз відчула, що моя душа вже вирвалась з тіла, а воно залишилось лежати на канапі, та божевільна ніч, коли я не у сні бачила під собою внизу своє тіло і відчувала, як піднімаюсь над ним і лечу кудись крізь густу темінь, та важка, як камінь на шиї, ніч, коли в одну мить я втямила, який гріх беру на себе. Та страшна ніч, коли, усвідомивши всю свою дурість, почала просити у Бога прощення, обіцяючи навчитись покори, та милостива ніч, коли моя душа ударом завалилась назад у зраджене нею тіло, втямивши, що самогубство існує не лише фізично, його можна стягнути на себе думками… Я забувала про все, писала та писала йому листи, дарма, що світ від мене не раз відвертався, дарма, що не раз ганив, дарма, що не раз відкидав. Я хотіла відчувати себе запаморочливо гарною, неповторною, своєрідною, миловидною, витонченою, делікатною і тактовною, знаючи, що ці епітети — велике перебільшення. Хіба мені багато треба? Мало, дуже мало. Теплих чоловічих слів, навіть мовчань, простого тепла чоловічої долоні на плечах, обіймів міцними ніжними руками — та й досить. Щоб хтось міцно-міцно просто притулив мене до своїх грудей…
Якось він написав мені, що не уявляє свого життя без мене, щоб я їхала, і вже, що ми повинні одружитись негайно, він мусить мене бачити щодня. Лист заскочив — у ньому не було епітетів, яких я завжди чекала, вступних слів, смаку незгасимої ніжності. Мене переповнювали протирічливі почуття, вагання, я хотіла їхати й не їхати одночасно. А може це лише розигри чи бажання використати мене в своїх інтересах? Попри все я ще не була готова до кардинальних змін у своєму житті, не могла розібратись у своїх почуттях, зважити всі за і проти. Тиждень, цілий тиждень, я мовчала. Він теж мовчав. А через тиждень щиро написала, що не знаю, чи можу йому повністю довіряти, що нам варто спочатку зустрітись, а вже потім щось вирішувати. Відповідь не надійшла.
Я звикла, що доля до мене не особливо прихильна. Ще дужче занурилась у роботу, клопоти, обов’язки. Десь за місяць отримую листа. Він пише, що за той час все про мене довідався, отож знає мою біографію, коли та де я була, починаючи з дитячого садочка. А найголовніше — він неприємно шокований тим, що мій батько — каліка з дитинства. Пише, що не продовжуватиме підтримувати зі мною жодних стосунків, бо зацікавлений мати здорове потомство. І дуже жалкує, що витратив на мене стільки свого дорогоцінного часу, він ніколи не припускав, що хтось посміє підсунути йому таку свиню. “Ти ж бачила мою фотографію”, – написав. Читаючи, я вгрузла в стілець. Сама собі видалась такою маленькою-маленькою, майже невидимою. Як росла, наповнюючись його підбадьорюваннями, так і змаліла, страчена звинуваченнями, які він мені висунув.
Ніколи не знаєш, чим будеш себе відчувати через хвилю: простором, що розширюється, чи крапкою, що кожної миті може щезнути. А я ніяк до цього не можу звикнути. І до чого тут батько?!
30. Чоловік, що світиться
Скільки знала того чоловіка, він завжди виглядав однаково. З того часу, як його вперше побачила років тридцять тому, він не змінювався. Хіба одяг, але то суттєвого значення, коли не змінюється спосіб носіння одягу, не має. Цей поважного віку пан був для мене зразковим прикладом думки, що старіння не пов’язане з віком, а є лише відбитком стилю життя. Мені здається, що секрет його дивної молодості ховався в особливому філософському способі думання. Відколи його знала, на його обличчі повсякчас сяяла тепла, сонячна, вітальна усмішка, в якій абсолютно не проглядався сарказм чи якийсь інший недоброзичливий підтекст, здавалось, що цей вічний чоловік світиться зсередини. Вітатись з ним справляло одне задоволення. Найцікавіше, що не маючи дару всеохопної спостережливості, я здебільшого не запам’ятовую людей, з якими не розмовляю, з першого разу, однак його не зауважити та не залишити в пам’яті, здається, неможливо, то як сонця, що його не можеш не помітити, у якій би позиції ти не перебував: висячи, навстоячки, сидячи, лігма. Навіть якщо дістатись до нього у натовпі не вдавалось, щоб відчути світло, яке він випромінює, його присутність вловлювалась. Він ніс у собі таку свіжість, позбавлену шлаків і шляків часу, що, знаходячись поряд, люди самі починали світитись свічечками.
Навіть припустити, що така людина може колись покинути світ здавалось чимось диявольським. Він є, отже життя триває і триватиме ще довго. Не деінде, а тут, поруч. Живий символ вічності. Він є – надія є. Розповідають про його сліпоту, але я пам’ятаю величну поставу, певну себе ходу і жодних ознак цієї недуги, які б впадали в око, не знаходжу. Неможливість бачити сонце від народження. Подейкують, що хлопчиком під час бомбування Варшави він потрапив під завали — ледве врятували. Та ще — коли лежав у непритомному стані, йому щось відкрилось. І як цей з вигляду і за віком тоді хлопчик, опритомнівши, справляв враження повного гідності мудрого дорослого. Кажуть, через тривалий сон він прослухав слово в слово і продивився подія за подією всю Біблію від самого початку до самісінького кінця. Може ще щось —та я не знаю. Коли було потрібно, цитував з будь-якого місця цю книгу напам’ять. Люди казали, що після розмови з ним багато заплутаних речей окреслювались і простішали, мовби та марнота буденщини, якою з усіх боків зазвичай обростає світ, ніяковіла, танула, губилась. Він йшов не з часом, а поруч, то сповільнюючи, то пришвидшуючи крок, абсолютно незалежно від навколишнього простору, у ньому та поза ним одночасно.
Смерть безжальна. Вона прийшла та забрала його, такого світлого, під час денного сну, коли він задрімав на збитій ним лаві у викоханому ним саду. А коли його занесли до хати, просто із нізвідки випурхнув голуб, якого всі, хто був при цьому, бачили, вдарився дзьобом у віконне скло та щез, наче нічого і не було.
У той день, без грози, щось гучно стукнуло і в моє вікно, коли ж я, зайнята доріканням своїм дітям за сварку між собою, обернулась на стук, нікого не побачила, трепет змусив мене побігти до дверей – там теж було пусто. „Мамо, чому ти його не впустила?“ — ображено спитала донечка. „Кого?“ – здивувалась я. Вона впевнено відповіла: „Голуба“.
31. Мирон
Минулого літа ми гурманом дашили Семенові хату. Іван ницьма сидів навпроти мене, Василь бокував зсутулившись. Юрко був трохи нижче. Він постійно нахилявся, виглядало, що відбивав поклони. Іван десь-не-десь кидався до нього словами: “Чого кожній інстанції кланяєшся?” Юрко мовчки ковтав Іванові слова та не полишав праці. Мабуть, йому так було зручно. Іванові така поведінка Юрка стояла поперек горла – не міг себе вспокоїти, щоб якось триматись, час від часу гатив кулаком по черепиці, від чого всі мовчки здригались.
Баба Міля, хата якої стояла око в око Семенової, мала місце – три порожні кімнати, то я собі подумав, що мій підмайстер, як над’їде, міг би зупинитись у неї. То як тільки з даху зауважив її, гукнув до неї: “Бабо Мілю, здоровенькі були!”. Вона підійшла ближче, пильно подивилась на мене та кивнула головою. Намагаючись говорити якомога приязніше, аби мені не було відмовлено, я з теплою усмішкою на обличчі сказав: “Слухайте, а чи Ви не проти взяти мого підмайстра на пару днів до хати? З міста ж приїде, треба гарно прийняти. А Ви господиня гарна, та й місце маєте”. Баба якось дивно усміхнулась і ствердно кивнула головою. “Добре-добре. А коли?” Кажу: “До вечора буде”. І вона пішла.
Підмайстер, якого нараяли мені, виявився загадкою для мене. Коли він вийшов з буса, відразу після привітання сказав: “Я знав, що сюди вже назавжди. Дорога до міста, яким би крутим чи викрученим воно не було, лежить через село. Географічно, історично, культурно… Рух, поступ починаються зі спокою, з приготування, з налаштування на нього. І затухання руху – повернення до первопочатку після міста, тобто швидкості, яка наростає з часом і затягує можливостями її прискорити.” Я нічого не зрозумів, проте мав поставити всі крапки над і: “Мироне, ми тебе не просили назавжди. Лише дах викінчити. Ніхто тут тримати не буде – не хвилюйся.” Він посміхнувся та й замовк. Я його довів до баби Мілі, по дорозі коротко пояснюючи свої правила щодо роботи, та звернув додому, там мене вже чекав кум, щоб перехопити по чарчині.
Вранці наша бригада злагоджено взялась до роботи. Мирон працював завзято. Я не мав до чого причепитися. Зрештою, того дня усі працювали на підйомі, щось насвистували собі під ніс. Погода стояла на славу. На душі було добре, навіть зупинятись на перекур не хотілось. Кожний мав з собою воду. Попивали, коли кортіло, та й повертались до праці. Світліло, темніло, світліло… – за роботою ми не помічали часу. Аж коли викінчили, спустились долів, ніхто про “квітку” вже не думав, мчали спати.
Коли я заскочив до хати, зденервована жінка запустила брудною ганчіркою в мене та щось на підвищених тонах вихлюпнула. Я не мав сили слухати, просто впав у ліжко, надовго.
Як прокинувся після багатоденного сну, того ж дня довідався, що Семен поспішно виїхав з села, продавши хату Василеві, Іван готується бути першим дружбою у Юрка на весіллі, а баба Міля, пані Мілена, вийшла заміж. То ми в селі її за бабу мали, а вона, подейкують, як вирядилась до шлюбу, всім нашим хлопам очі повилазили. А що вона за Мирона пішла, того я вже зовсім не чекав почути.
Не я того Мирона з міста кликав, виявляється, а баба Міля, яка на чарах знається, собі з міста його замовила, я тільки передавачем слугував… Буває ж таке… Досі повірити не можу. А люди все знають.
Далі буде
Повністю – https://mala.storinka.org/галина-мирослава-оповідання-з-книги-маю-вам-сказати-читати-книгу.html