Інтрига

Мусю знають усі. Щодня вона поширює на своїх сторінках в інтернеті статті з цікавими заголовками. Де вона їх тільки не знаходить! Як треба, то й перекладає за допомогою дядька Ґуґла, як бачу. Одна стаття змінюється іншою з не менш оригінальною назвою. Заголовки просто всмоктуються в очі: ,,Скажи мені, що ти їси, — і я скажу тобі, хто ти”, ,,Покажи мені, як ти спиш, — і я все про тебе знатиму”, ,,Як ти ходиш — такі й твої проблеми”, ,,Те, що читаєш, розкаже про тебе все”, ,,Твій кіт знає про тебе до дрібниць”, ,,Твоя собака — твоє відбиття”, ,,Тісний зв’язок між зморшками на обличчі та твоїм майбутнім”, ,,Покажи свою машину — ми розповімо тобі про тебе”, ,,Якщо ти не подорожуєш, ти -…”, ,,Якщо ти не дивишся ,,95 квартал” – ти…”, або й так: ,,Яких друзів маєш, такий ти”, ,,Які фільми дивишся, такий і ти”, ,,Який смартфон купив, такий ти є”… Невдовзі й ви шукатимете Мусю з її записами.

А Муся — моя сусідка. Ми колись разом в одному класі вчились. То була така дівчинка, що влазила у всі витівки, вчилась досить добре, мала жилку бізнесову, школу з відзнакою б закінчила, якби не вчителька з англійської, яку вона часто виправляла. Після закінчення школи довго Мусі у нашому місті не було. Різне казали: хтось бачив на трасі, хтось — на вулиці Червоних ліхтарів, хтось — навіть на Бродвеї. Вона повернулась через багато років. Така ж жвава — де не посій, там вродиться, однак від усіх нас на відстані ,,Добрий день”-,,До побачення”. Побула трохи й далі помчала у світи. І от раптом у фейсбуці бачу, що й тут є Муся. Як не напроситися у друзі?! Я там теж не я, а Гора, основні мої світлини — Анджеліна Джолі й гори. Дивлюсь, жінки до неї як по молоко ходять. Авторитет. І мене затягнуло. А цікавість роздирає, за що вона живе, як живе, то я почала своє стеження. По друзях її походила — нічого, всі світлини переглянула — ні на що вийти не можу. Та не може бути. Дядька Ґуґла в поміч покликала — результатів нема. А щоб вона жива-здорова була, то як? Вимучувало це мене, я й спати перестала. Вирішила ловити її на живця: зробила собі подібну сторінку з тими самими статтями на твіттері, нехай пообурюється, а тоді прийде, засвітиться. І я дочекалась — одного дня вона прийшла, тільки не власною персоною. Мене знайшов її адвокат, що за сумісництвом працює на президента однієї з найбільших компаній світу, щоправда, з іншої країни, не скажу якої — боюсь. Ні, річ не в тому, що якихось президентів боюсь, особливо не своїх, Мусі теж не боюсь, написаного боюсь. Мною понаписуваного. Розумієте, ті історії про Мусю на вулиці Червоних ліхтарів, на трасі, на Бродвеї — моя робота. А у неї та її адвоката прізвища, дивлюсь, однаковісінькі! Не знаю, що мене так тягнуло. Тремчу вся, як пір’їнка на вітрі. Може, ревність… Ми одного хлопця любили. Я його перша взяла, ліжком, вагітністю… Він хотів з нею їхати, я аварію підлаштувала, сама ж і виходила. А може, і заздрість… Мені завжди так хотілось у центрі уваги бути, а там вона, як на зло, як ліхтар світилась. Якось я її прилюдно звинуватила у злодійстві. Вини її ані на копійку не було. Та всі від неї відвернулись. Що мені тепер робити?! Дурію.

/ / / /

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Галина Мирослава

Галиною Мирославою та Галкою Мир (дитячі речі) я стала у 90-х роках минулого століття, малою дитиною підписувала свої записи по-іншому: Ляля Щаслива (в родині мене називали Лялькою, коли була маленькою, навіть зараз коли-не-коли так можуть сказати старші за мене), якийсь час побувала Галиною Мирославич та під родинним прізвищем Козак, у газеті ,,Ратуша" мене представили одного разу під прізвищем по чоловікові (з ним також одного разу взяла участь у Літературному фестивалі в Чернівцях)...

you may like this post