Репутація

Тебе розбудили. У повітрі привидом зависла ніч. Густа. Тисне. Не чорна, не сіра, скоріше — темно-сива. Хоча що з того — ти все одно не знаєш куди себе подіти у цій терпкій тмосивості*. Тобі давно пора звикнути. Ти б мав якось по-іншому жити по ночах, знайти якийсь вихід. Ти ж знаєш, що твоє хропіння нестерпне. Що можеш бути лише один у кімнаті, або кімната має бути без тебе. Кого цікавить, що ти у цьому не винен, що роками не можеш нічого вдіяти, що твої звертання до лікарів, знахарів, аптекарів, шарлатанів нічого не змінили, тільки викрали в тебе з-під носа купу часу, нервів, грошей. Тобі шкода своїх співмешканців. Розумієш, що ніч для того, щоб спати. Вони розраховували на спокій, а тут ти. Тільки що тобі робити з собою?! Ти теж потребуєш завалитись у ліжко і пропасти до ранку. Та зараз, напівголий, судомно шукаєш свій одяг у валізі. Їх це дратує, бо посеред ночі найменший шурхіт відлунює в голові барабанним боєм. Бреус**, чорт забирай! Ти їм співчуваєш, а як інак?! Буде гірше, коли увімкнеш світло. На тебе напускаються з кулаками слів: “Не можеш тихо полежати?” Але якщо ти вляжешся, то впадеш у сон. І все знову піде по колу. Тебе починає боліти голова, бо ти хочеш спати, як і вони, ти тягнешся за ліками, і це не виходить безшумно. Їм потрібна тиша, у них запланований і оплачений у готелі сон. Розчинись, щезни, вивітрись, висохни, вмри, тільки не заважай. Тобі здається, що їхні очі світяться, як котячі, в темноті. Протикають наскрізь. Твої руки тремтять, тобі ще важче знайти свої речі. Ти б вискочив за двері й напівголий, та є правила поведінки в готелі. Ти готовий хоч вже позбутись всіх потреб і проблем свого тіла, але ж не можеш. Щоб вийти за двері, тобі потрібен одяг, ліки, телефон, як мінімум, на всяк випадок гроші, бо що ти робитимеш за дверима в холодному холі готелю. Може, затягнеш цигарку? Не ризикнеш — кинути курити коштувало тобі таких зусиль! Вже рік тримаєшся. Напитись?! А що потім? Дурню! У тебе ж завтра презентація, ти чекав на неї кілька років.
Нарешті! Помаленьку зачиняєш двері, хоча якоїсь миті хотів їх голосно затраснути. Від завтра залежить твоя доля. Ти підсвідомо картаєш себе дурними запитаннями: чому не позичив гроші?, чого не винайняв окремий номер?, навіщо спокусився на спільне поселення зі співробітниками? Вар’ят! Для них ти за ніч з улюбленця перетворився у вовкодуха, у якогось монстра, покидька. Лише за одну ніч…

Спускаєшся сходами донизу. Натискаєш ґудзик на дверях. Повітря! Нічне, різке по-чоловічому — без натяків і коливань. Над головою місяць, який хочеться стиснути в підкову як гумовий еспандер для долоні, аби він аж ощетинився, перетворився на голчастий м’ячик-аплікатор. Потрохи трясе і розбирає злість. Не вистачало, аби ти андріїв*** тут цілу ніч.

Тупаєш на місці. А відчуття, мов ти на кораблі. Але до гальюна не встигаєш — просто під кущем, гілки якого вискакують на сходи, пускаєш цівку до вітру, заплямивши репутацію місяця, який, як гойдалку, хитнув твій авторитет до щирця****.

 

Примітки:

* Тмосивий — темно-сивий, тмосивість — темносивість.

** Бреус — високий і неповороткий чоловік. 

*** Андріїти — збиткуватись у ніч на Андрія.

**** До щирця — глибоко, сильно; повністю.

“Мала сторінка”. “Репутаця”

Картина пензля Миколи Реріха

/ / / /

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Галина Мирослава

Галиною Мирославою та Галкою Мир (дитячі речі) я стала у 90-х роках минулого століття, малою дитиною підписувала свої записи по-іншому: Ляля Щаслива (в родині мене називали Лялькою, коли була маленькою, навіть зараз коли-не-коли так можуть сказати старші за мене), якийсь час побувала Галиною Мирославич та під родинним прізвищем Козак, у газеті ,,Ратуша" мене представили одного разу під прізвищем по чоловікові (з ним також одного разу взяла участь у Літературному фестивалі в Чернівцях)...