Нотатки про подорож до Люблінського воєводства

Останніми днями не мала як зайти сюди з різних причин.

Вчора сайт з якихось причин був заблокований. Радію, що зараз працює. Не особливо приємно, коли за кілька днів до твого дня народження сайт зникає.

Хочу залишити згадку про Седліце, Хелм, Замость і Люблін разом з подяками сайту ,,Мала сторінка” і тут.

Галина Мирослава. Нотатки з подорожі до Люблінського воєводства (Польща) -весь текст

Перша нотатка на фейсбуці

Друга

Третя (фейсбук)

Четверта

Розповідь перша

Розточчя

Моя листопадова закордонна подорож цього року — неабиякий подарунок долі до моїх уродин у грудні. Дні народження кількох минулих років доливали до вина мого приватного свята краплю незахищеності та жури. Наче за правилом канапки, що традиційно падає маслом донизу, завжди знаходився хтось, хто уперто намагався випитати (щоб не відривалась від реальності, чого найбільше потребує моя душа), скільки ж то мені років, або голосно задемонструвати свої знання з арифметики й кількох деталей моєї біографії. Моїм порятунком від осідання в конкретному часі та замкненому певними межами просторі завжди була дорога, вона додавала сил і дозволяла забути бодай на трохи те, що тривожило або допікало. Тому запрошенню від „Geoattractions“ приєднатись до туристичної групи, яка, прямуючи на виставку мінералів і біжутерії „Скарби Землі“ у Любліні (Польща), планувала відвідати Музей скам’янілих дерев польської частини Розточчя, Музей фортифікації у Замості, Собор Різдва Пресвятої Богородиці, збудований князем Данилом Романовичем (Данилом Галицьким) у XIII столітті в Холмі, раділа, як мала дитина, з різних, звичайно, причин. І от, повернувшись домів, дякую усім причетним до цієї події, якою ще живу. (Дякую @Albertyna Buchynska)

Наш бусик мав від’їжджати від Приміського вокзалу о сьомій ранку. Син якраз їхав на роботу, то й підвіз мене туди. По дорозі вдалось мені (навіть!) порозмовляти з власним сином. Він постійно зайнятий як не роботою, то думками про неї. Під час розмови я нагадала йому про філософську структуру виходу в майбутній час, закріплену в граматиці англійської мови (насправді ця система в українській мові теж частково використовується, однак ми не наголошуємо на цьому). У цій системі перший етап виходу в майбутнє — стан мрії, передбачення, який у певному сенсі можна назвати поетичним. Другий – організація процесу: наміри, планування, конкретні кроки для здійснення мети. Завершує структуру третій етап, який наголошує на існуванні інерції, стверджуючи безапеляційно, що все, до чого ми повністю приготувались, відбудеться, навіть при умові відволікання від процесу (на короткий час). А син мені відповів: „Так, для того, щоб мати можливість вільно плисти у якійсь водоймі, треба зайти у неї бодай по шию, якщо не з головою.” І додав: „Камінь посередині річки вода ніжно омиває, гладить, а той, що з боків, лише б’є”. Мені ці слова запали в душу і посилили бажання відправитись у подорож, адже вона відкриває нові обрії пізнавання прихованого і реального часу та дозволяє виходити за межі звичного простору.

І от ми їдемо… Після проходження процедури пропуску на державному кордоні „Рава-Руська – Гребенне”, яка знову показала, що людей болить неуважність до них, і нагадала, що за будь-яку неуважність доводиться якимось чином заплатити, ми в’їхали до Польщі. Гребенне – це територія Закерзоння (за лінією Керзона), загальна площа якого становить 19 500 км², точніше – ми потрапили до Надсяння, що займає 4 150 км². Зараз у Гребенному мешкає приблизно 300 людей, хоча станом на 1 січня 1939 року у селі проживало 1630 осіб, з яких 1420 були українцями. Етнічні чистки, відома українцям своєю жорстокістю операція ,,Вісла”, яка викинула і мою родину з власної землі, позбавивши набутого кількома поколіннями предків, винищили село. Скупі цифри повідомляють про 378 депортованих до України (історики пишуть про депортацію на Львівщину і Тернопільщину, однак родина відомої фольклористки, члена криворізького літературного об’єднання „Рудана” Надії Степанівни Іваницької, яка народилась у Гребенному, опинилась у Дніпровській області, тому маю підозру, що цифри неточні, або недосліджена до кінця доля цих людей), а також про 742 переселенці, за іншими даними – 867, на північ Польщі. Залишитися в селі змогли лише працівники залізниці, яких не було можливості швидко замінити спеціалістами-поляками. У селі збереглась дерев’яна церква зрубної конструкції кінця 17-го – початку 18 століття, біля якої встановлено три дубові хрести: в пам’ять про Акцію «Вісла», 1000-ліття хрещення Русі, а також з нагоди церковних місій у парохії. Цікавим об’єктом Гребенного вважається старий цвинтар, на якому до наших днів збереглися надгробні пам’ятники, виконані майстрами знаменитої Бруснівської каменярської школи, її ще називають каменяркою, осередку української народної скульптури на базі вапнякового родовища у Старому Брусно, теж Любачіського повіту. Ця школа припинила своє існування разом з селом Старе Брусно, мешканців якого депортували до УРСР. Дуже шкода, що ми не мали часу зазирнути туди, за нами видзвонювали з музею в Седлисько, куди ми запізнювались.

Седлисько (пол. Siedliska) – маленьке село Надсяння, що знаходиться, як і Гребенне, біля кордону, зараз це в гміні Любича-Королівська Томашівського повіту Люблінського воєводства. У селі мешкає 266 чоловік (перепис 2011 року). Воно розташоване на польській стороні парку Розточчя. Весь парк тягнеться на 180 кілометрів, 110 з яких знаходяться у Польщі. Тут, у колишньому будинку школи, з 2003-го року функціонує музей міоценських дерев, у якому можна побачити майже півтисячі фрагментів різних форм, розмірів, кольорів (від сірого і жовтуватого до червонястого з брунатним) окременілих дерев з роду кипарисових, які росли тут 13-14 мільйонів років тому. Будівля поділена на 3 тематичні частини: скам’янілі дерева, місцевий побут, мисливство. Колекція поповнюється подарунками від місцевих селян, що дарують старі ікони, знаряддя праці, предмети побуту, спорядження для полювання і мисливські трофеї: роги (переважно оленів і кіз), шкури диких тварин (ведмедя, кабана, вовка) тощо. Є тут старий пожежний насос, столярний стіл, гасові лампи, праски, горщики. Поруч з музеєм проходить туристична стежка «Шляхом скам’янілих дерев» для пішоходів, велосипедистів, любителів проїхатись кіньми. У 2011 році пані Ірина, колишній мер Рави-Руської, на всю країну голосила про подібний проект в українській частині Розточчя, отримавши грант Євросоюзу для відкриття унікального музею скам’янілих дерев віком 10-15 млн років. З того часу минуло 8 років, а що зроблено?!
Навпроти музею, що розташований у центрі села, ми зауважили муровану греко-католицьку церкву св. Миколая, збудовану 1901 року. Найстаріша згадка про церкву в цьому місці датується 1472-им роком. Церква св. Миколая зачинена з 1947 року. За нею лежить невеличкий старий цвинтар, на якому, так пишуть, можна побачити хрести, схожі на мальтійські, бруснівських скульпторів. На жаль, я про це не знала, тому не обходила навколо церкви, за чим тепер шкодую.
Відходити звідси не хотілось. Пахнуло лісом, спокоєм, як каже відома мисткиня Олександра Приведа: ,,Тут пахнуть тіні”.
Вирушаємо далі, а в моїй уяві з-поза дерев скрізь виглядають чиїсь ріжки, точнісінько такі, які я бачила в музеї…

 

/ / / /
Галина Мирослава

Галиною Мирославою та Галкою Мир (дитячі речі) я стала у 90-х роках минулого століття, малою дитиною підписувала свої записи по-іншому: Ляля Щаслива (в родині мене називали Лялькою, коли була маленькою, навіть зараз коли-не-коли так можуть сказати старші за мене), якийсь час побувала Галиною Мирославич та під родинним прізвищем Козак, у газеті ,,Ратуша" мене представили одного разу під прізвищем по чоловікові (з ним також одного разу взяла участь у Літературному фестивалі в Чернівцях)...

you may like this post