Килими

Ой ті килими… Кому вони ниньки треба, а тоді я мусила їх щіточкою на колінцях навхильки чистити. Правильно чистити. Як лише найнялась до нього на роботу, думала, що нічого особливого у тому чищенні нема, а не встигла почати, він гарикнув: ,,Ти що? Хіба не знаєш, як треба чистити? Чи ти здуріла? Хочеш проти шерсті тягти, щоб навстовпужилось? Будеш мені нові килими купувати. Між ряди пісок позалізає, дурепо”. Назавжди запам’ятала. Законом життя стало не йти проти шерсті. А ви питаєте, чому у мене така чиста шкіра. Та саме тому — ніколи її туди-сюди не тягну, лише по масажних лініях, завжди у тому самому правильному напрямі. І в супереки ні з ким не вступаю, бо навіщо проти шерсті йти?!
Добрий з нього навчитель був. Його науки не забуду, якби й хотіла. Сказав би лагідно, уваги б не звернула, далі по-своєму правила б. А говорив би спокійно, забула б. Дорослого годі швидко відзвичаїти. Армійської муштри треба!
І розправляти килими рівненько-рівнесенько я у нього навчилась. Думаєте, чому у мене не нависає шкіра між руками та грудьми, як у більшості старших жінок? Та йому треба дякувати. Я ж відколи до нього працювати пішла, ніколи наспіх станик не вдягала, завжди розтягну до кінця, груди акуратно у чашечки викладу, щоб ніде ніщо не перетискало. А іншим, як і мені до того, байдуже, спішать, все як-небудь, і так кожен день… Розумієте навтямки?
Я через ті килими вікна постійно відкритими тримаю, мені повітря усюди бракує, а сама килимів у хаті своїй не маю. Добре запам’ятала, що вигукнув: ,,Вікна відчини! Задихнемося”. Відтоді перше, що роблю, як когось навідую, —  прошу дозволу вікна відчинити. Якщо кому буде потрібен прилад по визначенню кількості пороху в приміщенні, можете сміливо мене пропонувати  —   реагую на пилюку як лосось на магнітне поле. Щоправда, здатність у риб вроджена, а я працею заробила.
Ще можу похвалитись, що сприту завдяки килимам не втратила. Рухаюсь швидко, як дівка. Спробуй наздожени.
То вам лише здається, що одноманітна робота нічого не вчить. Чим більше робиш, тим більше тонкощів зауважуєш, тому й завдань більше вирішуєш. Знань набуваєш і, без сумніву, кмітливості. А хіба пильності, відповідальності, вправності, швидкості не прибуде?! Робота нікому не дасть дрімати. Разом з нею ростеш. І кінця й краю тому росту нема, чим би не займався. Навіть килимами. Кажу вам впевнено, бо життя на те поклала.
Та все ж я втомилась. Тіло рухів не одноманітних потребує, а тут одне й теж, кожна робота, як знаєте, обмеження має. Якась болячка все одно вилізе боком, якщо на одному місці задовго затримаєшся. Я довго не могла спину як слід розігнути. Коліна боліли, думала, що вода вже там. Хвалити Бога, обійшлось. І думки про одне й теж — не до здоров’я, головою поїхати можна. Як хату збудувала, пішла звідти, хоч і платив він мені щедро.
Тільки жити у хаті нема кому. Син з невісткою до Америки перебрались, а чоловік мене не дочекався — інших баб якийсь час пробував, потім на одній остаточно спинився, старим себе відчув, мабуть. Ще б гарна була! Шкіра у неї в прищах, складки під пахвами на два пальці нависають, ледь рухається — тіла надмір, ще й старша. Мені не повірив, хоч і чисту правду казала, все повторював, що так зберегтися тільки в ліжку можна.
/ / / /

2 comments

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Галина Мирослава

Галиною Мирославою та Галкою Мир (дитячі речі) я стала у 90-х роках минулого століття, малою дитиною підписувала свої записи по-іншому: Ляля Щаслива (в родині мене називали Лялькою, коли була маленькою, навіть зараз коли-не-коли так можуть сказати старші за мене), якийсь час побувала Галиною Мирославич та під родинним прізвищем Козак, у газеті ,,Ратуша" мене представили одного разу під прізвищем по чоловікові (з ним також одного разу взяла участь у Літературному фестивалі в Чернівцях)...

you may like this post