Два (оповідання з книги “Маю вам сказати”, ГалинаМирослава)

— Я візьму всі твої болі й гріхи на себе, не хвилюйся, все буде добре, — сказав Михась, і вона як стояла, так і завмерла. Єдине, чого їй хотілось цієї миті, але Леся навіть признатись собі боялась, — аби він завжди був біля неї. Надією, опорою, захистом. Їй здавалось, що вона дуже сильна, що незалежність — передусім, що у цьому світі треба вміти захищатись, а якщо не можеш, то жити осторонь, хоча це теж захист, тільки інший. А все виявилось значно простішим. І безмежно приємним. Вона знову відчувала себе маленькою, тою казочкою, яка хлюпалась у щасті й любові, як під літнім бризким водограйчиком.
Його слова, теплі й всеосяжні, звучали, немов з проповіді, проказаної вчора на службі. Буцімто Михась належав до рангу святих. Її руки мимоволі опустились, мовби непідвладні їй, а закришка* до матаржину**, який вона готувала на завтра, посипалась зі стільниці на всі боки. Хоча тепер їй було байдуже, кричатиме на неї сестра, або й ні.
Леся — сирота, ні материзни, ні дідизни у неї нема, усе, що мала, — роботу й придомок, який виділила старша сестра після раптової пожежі, що зненацька гуртом забрала обох батьків разом з обійстям. Лесі на той час було лише тринадцять, та відтоді вона від самісінького ранку до пізньої ночі працювала для сестри, щиро, заради сестриного щастя. А ще притулку, то теж. Бажань у сестри було більше, ніж одній людині належиться. Сестра дуже змінилась, при живих батьках була зовсім іншою, — тепер заглядала Лесі в рот і холодно рахувала кількість вкраяного хлібця, який Леся їла. Борони Боже взяти зайвий шматок. Леся готувала, працювала на полі, пекла, прала, але без дозволу не мала права нічого торкнутись.
А їй потрібно було їсти, вона знала, а признатись — боялась. Три місяці, як носить дитинку під грудьми. Спершу її справді не хотіла, навіть під гарячою водою стояла, не було те маля бажаним, але то ж Боже. Змирилась, прийняла, полюбила.

І Михась сирота. У нього ще гірше — він своїх батьків взагалі ніколи не знав: ні матуні, ні татуня. Лише бабуню. Та Бог і йому радості вділив, не без того, — мав він свою хату, про яку Леся могла лише мріяти. Якби була своя, хай навіть маленька хижка, тільки десь окремо, не сталось би біди. Вони з Михасиком, хоч і росли поруч, усміхались одне до одного, тепло, як рідні душі, але рідко спілкувались. Тільки тепер вона зауважила, що давно вже ніби назирці за нею, якось спитав, чому така зажурена, а вона, та, яка нікому не звірялась раніше, залилась сльозами й розказала, як на духу, не боячись, не ховаючись. Сама не могла б пояснити, як так вийшло.
Не думала виповідати, а виповіла, так якось сталось. Й відразу полегшало, тягар скинула, як полуду з очей, і потягнулась серцем після своєї ж оповіді, яку він слухав так сердечно, як ніхто б ніколи, наче до скриньки за скарбом, у якій схована її таємниця. Навіки запечатана.
Була б навіть обійняла, а в останню хвилю злякалась. Дитя ж не Михасикове! Відкинулась назад, між двох правд умить опинившись. А там зірвалась на ноги й побігла. Була певна — забуде хлопець дорогу до неї. Себе змушувала не думати про нього, а він таки прийшов. І так світло, так свято, так натхненно такі слова промовив…
Ніхто ніколи не знатиме, що сталось, не допікатиме, і сама вона в кокон пам’ять зажене, бо п’яний чоловік сестри, що збив Лесю з ніг, дико, з ревом звіра, за тим навалився на неї й мучив-мучив-мучив, через кілька днів ще раз, хоч потім вже ні, не заслуговує на жодне місце в її голові. І що з того, що пробачення просив, мов, сп’яну наплутав, їй яка радість з того, яка користь?! Зганьблена. Скривджена. З дитятком у лоні.
Малятком. Михасик його святим назвав, а вони ще й разом ніколи не були, щойно от притулились одне до одного вперше. Як буде синочок, теж Михасиком назве! Буде два ангели-охоронці поруч. Два.


Мала сторінка. Галина Мирослава “Два”.

Художник – Альберт Гебхард. Cирота.

/ / / /

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Галина Мирослава

Галиною Мирославою та Галкою Мир (дитячі речі) я стала у 90-х роках минулого століття, малою дитиною підписувала свої записи по-іншому: Ляля Щаслива (в родині мене називали Лялькою, коли була маленькою, навіть зараз коли-не-коли так можуть сказати старші за мене), якийсь час побувала Галиною Мирославич та під родинним прізвищем Козак, у газеті ,,Ратуша" мене представили одного разу під прізвищем по чоловікові (з ним також одного разу взяла участь у Літературному фестивалі в Чернівцях)...

you may like this post