Хоробрів (Сокальщина)

Вчора я побувала в Хороброві Львівської області (перша письмова згадка про село датується 1453 роком), звідси йде коріння мого батька. Мені насправді легко було туди приїхати, адже недалеко, але чомусь тривожно, бо багато наслухалась родинних розповідей про примусове виселення, організоване радянською владою (Примусове переселення, Знак )
Дорога від траси вела просто до кладовища, я обійшла стару частину цвинтаря. Могил бабусі, прадідів і прабабусь не знайшла. На жаль, не вціліли.
Але аж пропекло серце, коли поруч з насипаною високою могилою з пам’ятним хрестом, поставленим січовим стрільцям Хороброва, побачила пам’ятник убитим в хоробрівській криївці шістьом хоробрівцям, серед яких брат мого батька Петро Петрович Козак і його дівчина, якій, виявляється, було лише 17 років, Євгенія, рідний брат дівчини теж загинув у цій криївці. Вклонилась, запалила свічечки, витерла сльози й рушила далі. (Червоний мак)
Дорога вивела мене до храму – дерев’яної церкви св. Косми і Дам’яна (1864 р.), яка весело світилася на роздоріжжі.
Біля церкви жвава літня пані Гафія звернулась до мене з запитанням, що я шукаю. Ми розговорились. Коли з Хороброва депортували місцевих людей, сюди завезли інших, серед яких була й вона, дитина Дрогобиччини. Те, що пані Гафія сказала, обпекло: “Нас кинули біля церкви й сказали чекати. Поставили на всіх їжі стільки, що один з добрим апетитом міг би з’їсти за один присіст. А ми не мали одягу, тільки те, що на нас, а було холодно. Багато хто вже кахикав і потребував хоча б трошки прилягти. А коли нас після довгого тримання пустили в хати, більшість хат були заляпані кров’ю. Ми боялись до них заходити.” Ми ще довго говорили з пані Гафією, потім вона спровадила мене до родичів людей, які, можливо, ще пам’ятають тих, кого звідси викинули. Пізніше голова Народного дому допоміг мені знайти місце, де була криївка, про яку я написала в оповіданні “Червоний мак”, але будинку, звідки вивезли мою родину, відшукати не могла. Треба піднімати архіви.
Мене вразили люди тут – всі спішили в усьому допомогти, запросили до хати, посадили за стіл, покликали сусідів з тих. хто б міг щось знати, познайомили з сусідом – любителем історії, а також з директором Народного дому паном Ярославом. Пан Ярослав зателефонував одній вчительці, яка колись писала щось про історію села.
Я відчувала себе дитиною, яка прийшла додому…
Лише одне питаю себе: “Чому я так довго сюди їхала?!”
Коли поверталась до Львова, згадувала походи селом, милувалась його розлогістю й кількістю парків, щоправда, є в них один, який страшить: коли його почали закладати (не закінчили), не врахували того, що будують на замінованому в час Другої світової війни місці, досі ніхто не спромігся те місце почистити, цю місцину люди просто оминають.
Хотілось би знову пройти бруківкою ще з часів моїх прадідів, яка де-не-де пробивається з-під асфальту, покладеного за радянського часу на неї… (ГалинаМирослава)
———————————————————

/ / / /

    Залишити відповідь

    Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

    Галина Мирослава

    Галиною Мирославою та Галкою Мир (дитячі речі) я стала у 90-х роках минулого століття, малою дитиною підписувала свої записи по-іншому: Ляля Щаслива (в родині мене називали Лялькою, коли була маленькою, навіть зараз коли-не-коли так можуть сказати старші за мене), якийсь час побувала Галиною Мирославич та під родинним прізвищем Козак, у газеті ,,Ратуша" мене представили одного разу під прізвищем по чоловікові (з ним також одного разу взяла участь у Літературному фестивалі в Чернівцях)...

    you may like this post