Меліпончик (ГалинаМирослава)

Melipona beecheii

Меліпончик (ГалинаМирослава)

Жив на світі маленький  Меліпончик. Батьки здебільшечки називали його Мелі, що означало “мед” грецькою мовою. Якщо ви подумали, що Меліпончик – це  традиційний польський пончик або солодкий галицький пампух, то дуже помилились. “Чому? Ким же він був?” – запитаєте мене. Відповідаю: “Безжальним меліпоном з великої родини меліпоніні.” Лише не подумайте, що він когось кривдив без причини. Мелі, як усі бджоли з родини меліпонів, не мав жала, тобто був безжальний. Такий собі блакитноокий пустунчик-трутничок у штанцях у жовтаво-чорнуватеньку смужку, до справжнього трутня йому ще треба було рости.

Трутнів зазвичаєчки вдома тільки скороченими іменами й називали, бо додаточок “пон” у слові “меліпон” походить від слова “робота” грецькою мовою. Зрозуміло, що думки про працю анітрішечки не приваблювали Мелі.

Мешкав  малючок разом з родичами в порожнині дерева, підлітати до хатки доводилось височенько, та й треба було знати не лише рідненьке деревце, а й впізнавати швидесенько своє тісненьке гніздечко-дупляне́ць на дуплинастому дереві з купою різних квартир. Росло його дуплинаве дерево в теплому й вологому районі Неотропіків. Мав він чимало родичів і в іншій екозоні на землі – Неарктиці. Словом, родичів-родиченьків у Меліпончика можна рахувати без упину, адже тільки видів меліпонів кожен меліпон з тих, хто вмів числити, налічував десь шістдесят.

Мелі обожнював свої Неотропіки й пишався тим, що прапращурів першої картоплі в Європі, а також найперші помідори з бататами, найстарішу квасолю й найдревнішу кукурудзу розвозили по світу з його батьківщини.

Melipona Beecheii

Меліпон Меліпончик з Меліпоніні знав, що він один з тих меліпонів, яких вважають чудовими вартовими, позаяк завжди хоча б одна бджола чатує біля вузького проходу до вулика. До речі, застиглий віск навколо входу до його дупла має форму зірки*, саме тому плем’я охоронців називають “білими зірками”. Меліпончику подобалось, що його родичі самі собі зробили дуплянець, а не залізли жити в якусь штучну дуплянку, і що своє житло пильнують. Завдяки чатовим він не поплутає, куди залітати. Мелі знав про себе, що трохи неуважний, з часом, думав, має поуважнішати. Тоді зможе й сам повартувати. А поки кілька хвилин навсидячки видавались йому нестерпними. Меліпончик любив перелітати крадьки й вільно, пурхом і спокійно з квітки на квітку й мимоволі робити добру роботу – запилювати цвітинки. Коли з квітки відвалювалась від необережності пелюсточка, йому справді ставало прикро, але дорослі бджоли вже встигли напояснюватись, що квіти довго не живуть. Може й добре, що пелюстки відриваються, бо миті пелюсткового льоту – справжні “квітлинки”**, їх страшенно цікаво спостерігати. Деколи хлопчик-трутничок встигає політати на тих летючих тарілочках або поплавати в повітрі у тих човниках.

Мама Меліпончика, як і  його дорослі сестри, рідко мала краплинки часу на нього, адже у неї постійно народжувалися й досі народжуються нові діти, проте йому таланило – у дупленці завжди хтось комусь щось переповідав, радив, хтось когось напоумлював. А Мелі любив слухати різні історії. От сяде собі нищечком, виставить свої вусики й вловлює усе́сенькі звуки.

ah muzen cab mayan god - honey bee godЯкось він довідався, що перші псові, тобто собаки, лисиці, вовки, койоти, як і найпершечкі коні, віслюки, найпершенькі верблюди, лами спочатку жили лише в Неарктиці, колисці усіх комах. Був привід пишатися. Іншим разом Мелі почув значно загадковіше – в старовинних книгах і рукописах згадується його вид бджіл, і писали про нього представники відомих древніх народів – індусів  й індіанського народу мая, який побожно схилявся перед меліпонами. Відтоді Меліпончик знає, що мая піклувались про два види меліпонів, один з яких – саме його. Так, Мелі належить до виду, який називають “королівська леді” або “медова пані”*,  і був Меліпончиків вид для мая символом “Бога бджіл” Аги Музена Кааба. Вони, зірочки, брали участь у пишних церемоніях поклоніння тому божеству.  Часами Мелі ставало навіть прикро, що він тоді не жив,  але таки має надію колись потрапити на фестиваль, присвячений  бджолам.

Меліпончик вважав себе добрим, так думали про нього всі, адже нікого не кривдив і старався думати що й коли казати. Поруч могли бавитись діти або тварини – він нікого ніколи не зачіпав. Одного разу навіть, як випав дрімки з квіточки, замріявшись на якусь мить, Мелі торкнувся рученьки дівчини, що стояла неподалік квітоньки, тож відразу вклонився на знак перепрошення, ніжнесенько попискуючи. Проте, тюхтієм аж ніяк не хотів бути, тому прислухався до порад і готувався в разі небезпеки, яка чигає навколо, давати відсіч. Мусить! Він хлопець, вояк,  який обов’язково захищатиме не лише себе, а й свою родину. Секретна зброя у нього є.  Це укус. Природа обдарувала Мелі особливими двома верхніми щелепами, які вчені називають жвалами або мандибулами, з залозами, наповненими отрутою.

Він кусатиметься й порскатиме труткою в очі ворогам. Хай навіть не рипаються. Мелі дійсно буде безжальним, хоча й не має жала, як інші бджоли. Однак лишень до злісних ворогів. Особливо до тих, хто захоче знищити ліс. І буде опилювати квіти. Меліпони не можуть існувати без тропічного лісу, вони ніби назавжди прилипли до нього, а ліс своєю чергою не виживе без їхньої непомірної доброти й допомоги. І людям від них тільки користь – їх мед запашніший за інші й цілющіший. Меліпончик все зробить для того, аби ліс ріс.

*  – бджоли виду Melipona beecheii, серед  чималої кількості назв мовами місцевих народів є й такі, як: зірка, біла зірка, білий земляк.
**
 – процес льоту пелюсток додолу.

/ / / /
    Галина Мирослава

    Галиною Мирославою та Галкою Мир (дитячі речі) я стала у 90-х роках минулого століття, малою дитиною підписувала свої записи по-іншому: Ляля Щаслива (в родині мене називали Лялькою, коли була маленькою, навіть зараз коли-не-коли так можуть сказати старші за мене), якийсь час побувала Галиною Мирославич та під родинним прізвищем Козак, у газеті ,,Ратуша" мене представили одного разу під прізвищем по чоловікові (з ним також одного разу взяла участь у Літературному фестивалі в Чернівцях)...