Кохаю (ГалинаМирослава)

Михайло Дмитренко

Художник Михайло Дмитренко

   Ти поспішаєш до найближчої крамниці. У тебе нема часу. У думках проскакує, що ця мандрівка надто довга, тож раз за разом прискорюєш ходу. Залишається кілька кроків, кожний на вагу золота. Чуєш дзвінок. Мить – і хапаєшся за трубку: “Так, серденько. Зараз. Лише придбаю ґудзики, тканину на обрус і мереживо, плетене човником, тиждень поспіль не вдається заскочити, хоча й поруч, а товаришка казала, що майже не залишилось. Може  яку прикрасу до хати пошукаю. Чогось мені бракує, але досі не визначилась”. А собі подумала: “Часом навіть добре, що чоловік не переймається дрібницями.” І похопилась: “Чого ж він телефонує?” Притулила вухо до телефона ще дужче. Нарешті починає розуміти – йому хочеться солоденького, як і їй зрештою. Вона не заперечує, лише уважно слухає, як Божедар пошепки пестливо випрошує приємну послугу: “А щодо смачненького, люба? Якісь би тістечка, цукерки, лизачки, морозиво. Маємо шляхетний напій – спотикач.” Зореслава усміхається, а коханий продовжує далі: “Відсвяткуємо, квіточко. Це додасть святковості, ріднесенька. Я так потребую твоїх обіймів, зозулько, твого затишку, кохана. Бажаю, чекаю, мрію. Будемо ласувати смаколиками й кохатися, моя чарівна дружинонько.”

/ / / /
    Галина Мирослава

    Галиною Мирославою та Галкою Мир (дитячі речі) я стала у 90-х роках минулого століття, малою дитиною підписувала свої записи по-іншому: Ляля Щаслива (в родині мене називали Лялькою, коли була маленькою, навіть зараз коли-не-коли так можуть сказати старші за мене), якийсь час побувала Галиною Мирославич та під родинним прізвищем Козак, у газеті ,,Ратуша" мене представили одного разу під прізвищем по чоловікові (з ним також одного разу взяла участь у Літературному фестивалі в Чернівцях)...