Збірка ранніх віршів “Зійди до мене, місяцю, зійди”

ан рав

Опублікованого (книгою) варіанту нема.

————————————————–

1

***
Зійди до мене, місяцю, зійди,
Відкинь пелену зимної хмарини.
І обіпрись на мене, обіпрись –
І ти, і я – сьогодні половини.
_______________________
***

2
Не шаленію.
Дотик твій – сльоза
Колись гірських,
Тепер сліпих
Потоків.
Як пучками вбирала небеса,
Пашіла ж тоді ніжністю
Високо,
Шовковою косицею.
Неспокій
Розколисав,
Завітрив,
Пригасив
Гарячі груди
Порохом, водою.
Не шаленію,
Бо не маю сил,
Хоча назавжди
Пам’яттю
З тобою.
_________________________
Чужа ніч
3
Заглибившись у дощ,
Стогнала ніч.
Шаліли блискавки,
Від реготу аж чорні.
Здавалось,
Скрипка втислася в волторну,
Розрізуючи ребра їй смичком.
Відскрипнувши усім своїм нутром,
Дифузія проймала поклітинно
Від спалаху до холоду
Невтримно
І звуками і лунами у тон.
І тільки тіло непідвладне
Штивно
Від-сутньо
Випадало в сон.
_______________________
Материнське
4
Посічені дощами трави
І вщент дотоптані кіньми
Чи треба сину тої слави
Чотири дошки для труни

Чотири свічки в старій хаті
Дві довгі тіні на стіні
Чи треба сину тої слави
У тій холодній чужині
_________________________
Корінням у вчора
5
Корінням у вчора
Благословенно сипнувши іскрами
Сьогодні починається те
Що називається завтра

Душею обіймаючи світ
Дихає тривогою вітчина
Глибоко провалюючись у свою
Майже закинену шахту

Там під верхом нові
Гордо пульсуючі жили
Мов гори що напинають спини
Просяться у прибуваючу з часом музику

Благословенно сипнувши іскрами
Під тятивою високосної різкості
Сьогодні починається те
Що називається завтра
_________________________
***
6
Тихла свічка над перепадом
Ночі сили в тривожну ніч
Гнотик тиснувся і ковтками
Захлинався
Розвілля пріч
Тихла свічка
А дощ топтався
Добивався врозхляб вікна
Обпікав
Затинаючись знався
Він з тривогою як і я
Свічка тихла над перепадом
Гнотик втомливо тягся в сон
Як потрібен мені ти рядом
Погляд твій і розмірений тон
Тихла свічка над перепадом
_________________________
***
7
У присмерку сповільнивши ходу
Манлива постать витяглась рікою
А серце п’янко крапало в траву
Й до тебе шлейфом рвалось в неспокої

Туди де вечір випускав сльозу
Впустивши ніч казкового покрою
Ти йшов назустріч зорі на льоту
Всміхалися
Все ніжачи собою
____________________________
***
8
Смоктала лапу розтягнувшись ніч
Рясніла тиша у її покоях
Яка це розкіш разом
Пліч-о-пліч
Пестливо й солодко
Не знаючи спокою
Два вершники зустрілись на скаку
І день упав уражений без бою
Під місяцем що закусив губу
Під зорями спадаючими поряд
______________________________
***
9
Літа ноги на покосі
у стремена тягне осінь
нас розблисканих їздою
вихлювато за собою
затяга
Обрятуємось
не знаю
осінь без кінця і краю
через степ
о степе-пане
диханням твоїм я п’яна
без вина
На ніщо не покладешся
утіка з-під рук і серце
не зотямившись гуляє
осінь степом світ безкрає
ми самі
Літа ноги на покосі
Час нестриманий і досі
у мені
_________________________
Ностальгія
10
Крильми зірвали птахи звуки
А темпо пронизав наскрізь
Охайних тіл хмарини рухко
Понад землею піднялись

Стиснулось серце сивим щемом
Стягнувся а капельно біль
Застигла між землею й небом
Рука як символ ностальгій
__________________________
***
11
У небо молилась сполохана тиша
Билося в ноги маленьке зерня
Світ видавалось все старшав і більшав
Тяжчало тіло тонкла душа
____________________________
***
12
Все бралось сном
Далекість сяйних зір
робила їх розкрилено легкими
Ніч хвилями сягала і зносила
ополонивши наче вірш рядком
І мовби винна в тому що жива
каралася що досі не щезає
Пронизувала острахом
Однак
за мисом мис невтримно гріла
краєм
Глибока ніч розвилками у час
примирююча з тишею і громом
Піщаний берег зір тягких п’янково
у сон вплітав
леліючи і нас
____________________________
***
13
По коліна у світ шурхотливого листу,
Невіддільно й на мить, незутримно росту,
Щоб до сосон гінких і пташиного свисту
По простягнених вітах крізь вечірню сльоту.
_____________________________
***
14
А я іду крізь сиз і глухоту
Вплощинених просторів
Не здолають
Незнану велич щільні береги
Не змають
Дороги в порох
Вітрам чужинним
Навіженим псам
У складки не стиснути
Шлях і небо
Бо я іду
Крізь сиз і глухоту
До себе
______________________________
Люди й тіні
15
Грають в піжмурки люди й тіні
Площина тисне простір
Знайти б
Крізь доладну призібраність ліній
Крізь постійну суміжність
Де йти
Не торкаючись правих педалей
Не вгрузаючи в тьохкання й ляск
Загортаючись в мрії і далі
Задивляючись сміливо
Так
Феноменом сполучних посудин
Відміряють вирівнюють
Йти б
Відшукавши в собі всю споруду
Що із пилу постала й води
Відшукати
І зберегти
_________________________
***
16
В лимані місячнім купає ноги ніч
А руки горнуть світла зорепасма
Обтрушуються локони окрасно
В посяйвинах
Купає ноги ніч
Втрачаючи свій молодечий сприт
Стежина стежачи розплившись геть
Сивіє
Почата ув очах тече надія
В лимані де молочно пахне слід
___________________________

Мамі
17
Час чимдужче пригина стебло,
М’яко пише, мов ікону, скроні,
І від мрій пливе собі танком,
Сповідаючи поезію долоні.
Стелиться поезія життя
Та бентежить прозою шукання.
Веретенно музика стіка.
Все до крапки просто. Невблаганна
Купольна округлість відчуття:
Зможеш день розтеплити на стало,
Розтуманити, розсвітлити буття
Хоч мовчанням, якщо не словами.
_____________________________
***
18
Пустиш-бо руку.
Далі легше йти.
Ти тільки надпочни.
Цей перший крок
Ввійде у силу першого зростання,
Як оплеск,
Нерозмазаний зітханням,
Як поцілунок
Пуп’янком в Любов.
______________________________
Ранок
П.Тичині присвячується
Ніч зів’яла.
Білко-білко
стебельце гойднулось.
Скільки
розсміялося очей!
Задзвеніла росо гілка,
гожим серденьком сопілки
розпашівся день.
Тиша в небо вище й вище!
Серце топиться, співа.
Теплота солодка.
Швидше!
Сяйвом мліє вже луна!
Зоряно буяє сила,
хлюпа ніжність через край.
Танучі в руках вітрила
Зніжуються в теплу даль.
______________________________
***
20
Облишиш все.
Ввійдеш, мов пілігрим,
освітленим
в Любов,
що світ уповні.
Немає знань.
Немає кіл іззовні,
бо ви –
два гейзери,
Відкриті для шукань.
Світи – для вас,
розтулених до шалу
Та уст врозліт.
І врозсип раз у раз
В водоворотах зір, очей під шквали
Палких мовчань,
Гарячих слів і фраз.
Є тільки ви,
Два полонених чи
Дві крапельки єдиного спасіння.
Час залиши.
Тепер повз вік він вільний.
Віль осідає в глиб очей.
Навік.
_____________________________
***
21
У світ весняний поведеш
Мене тремтячою рукою,
Між древніх каменів і веж
Зупинимося ми з тобою.
Туманами жаданих слів
Так захлисне твоє контральто,
Що місто витече з-під ніг
Глибоким видихом на шпальти.
І ми залишимось одні,
Мовчазні та єдині в рухах,
Такі земні, що неземні,
Відчутні тільки серця стуком.
_______________________________
***
22
Тіло до тіла
стулилися в мушлю
точиться час із рамен
і життя
перевиває волоссям
і дужче
тіло до тіла
крило до крила
Вікна
освітлені подихом неба
Небо
охоплене сяйвами вуст
Тануче вчора
випліскує з себе
зірку
народжену спалахом
уз
______________________________
Вальс
23
Піна млосного спасіння,
Піна шелесту руки,
Піна, в якій тане-тане
Переповнення жаги.
І вже осінь не осіння,
І вже листя не сухе,
І вже світить ніч жасмином
І доповнює тебе.
Щоб світами доторкнутись,
Щоби легко ніч пройти,
Упірнути, утопитись,
Загорнутись в береги.
І вже осінь не осіння,
І вже листя не сухе,
І вже тане ніч жасмином
І доповнює тебе.
______________________________
Спогад
24
Розривається спогадом час.
Ти обводиш рукою сонно
Теплий профіль.
Прийшов-таки.
Нас
Не розлучить печаль бездонна.
Ми пливемо в одній ріці.
Глянь:
Промінням розкуто простір,
На твоїй золотиться руці
Моє небо,
Наповнене млостю.
Як на світ роззайнялося!
Вплав,
Взлет,
Ушир
Перелинемо, чуєш?
Топить сонце байдужжя отав,
По зимі мовчазних.
Тільки всує
Нас єдна висота висоти –
Наше небо.
Зовуть мінарети.
Скільки ж серцю судилось рости
До учора, до завтра, до
Лети?
___________________________
***
25
Як неба синь неорана,
Крапкована у дні,
Припливами потягнеться
Розтяжно, ми, чужі,
Зустрінемося долями –
Кругами на воді,
Розхлюпані розволлями,
Розгублено німі.
І голубого спокою
Впаде зелена тінь
У сонячному дотику
Щезаючих видінь.
_____________________________
***
26
Боже ж мій, як серце в’ється:
Очі – в очі,
Час зіпнеться.
Черкне боляче крилом,
Грайне,
Скрикне
Тонко-тонко,
Мов у серце присне голко
Гарячіюча земля.
Гіркотою відгукнеться.
Вип’є спокій, зітне денце,
Загойдається сльоза.
Вирвуться ще теплі сонця
Крізь знекровлені віконця
Двох очей.
З імли.
Посеред зими.
____________________________
***
27
У сукні,
що вкриває ступні
ніг,
Без підтримки,
Позуючи вся небу,
Гойдалась ніч.
Її, немов свічу,
Тримав твій погляд.
Меркло і далеко
Кудись стікали зорі.
Їх серця
Грегоріанським співом
зависали
Під плеск звучання
Наростання дня,
Мов пригубивши
Повні сліз піали.
__________________________
Жаль
28
недоконаний звук
застигає у просторі й часі
нагромаджений біль
заховався у зморшках чола
серце стримує стук
надокучливо сірого шасі
що не може торкнутись до смуги тепла
розпізнаєш себе
на дитячих малюнках парканів
розітреш на кутю
теплу грудку сирої землі
защемить зашкребе
і впаде мовби злива каштанів
переціджений жаль
на розніжене тіло ріллі
_______________________________
***

геть полатана ніч
наче з пальця висмоктуєш кров
і рятуєш себе
і просушуєш травами рани
ти вертаєш на січ
ти вертаєш туди звідки йшов
і пробуджуєш те
що дрімало мов цвіт первозданний
місяць в небі як щит
зорі мовби козацькії очі
на коня не діждав
босаком у світи навпуття
і одвічні скити
і хрести і каміння пророчі
і небесність отав
на яких вирувало життя
_______________________________
***
30
Примхлива осінь стягує туман
На випрілу, знеможену пустелю,
На поле скулене.
І тихо сам на сам
Сизіє, хрустячи.
Не хочеш з нею.
До лиха сум!
Мій Боже, збав! Прийди!
Задушшя рук не дай пізнать нікому,
Не дай почути стогону і мук
Із надр нутра, позаземна де втома.
Благослови на подих
Висоти.
Благослови на весну, на зоріння.
Ходовий вітер дай у спину йти
До подиху останнього,
У тлінні
Не присипай осіннім.
______________________________
***
31
Ця осінь, вистояна в листі,
І ще не випита дощем,
Твоя.
В її каштанові намисті
Ти тонеш, ніжачись,
Легка,
Немов її пахкі тумани,
Ще обережні, несумні,
Роїшся з ними кожен ранок,
Час розливаючи у дні.
Ця осінь шурхоту і томи,
Ця невичерпна простота,
Манить собою до полону.
Моя, – шепочеш їй, – моя.
________________________________

Б.І.Антоничу
32
У зелену тишу день купатись вийшов,
І в ранковій млості круглістю припав.
Тепло в многоголос вплівся кожен колос
І розвився в небо кличучих заграв.
Відблиски злетіли зайчиками сміло,
Пурхати, кохати, ніжити поля.
Кожен хоче літо вушками прикрити,
Стримати копита сірого буття.
___________________________________
***
33
Тиша, навіяна простором, –
Це вже не зовсім тиша.
Простір, навіяний тишею, –
Це вже не зовсім простір –
То
Восковість,
Що покірно завершується
Зникненням витонченого стану
Від першого ж палахкотіння,
Як і належить омані.
________________________

34

Ук – раї -на

(з присвятою Галині Капініс)
Коли неук заходиться повторювати тобі Україна
Як украдена країна
У якій горя украй
І залишається одне
На коліна
Не впади
Уклонись і згадай
Ук-раї-на
Чуєш
У центрі раї
Не один рай
Але до них слід іти
Украй віддаючись наповно
Незважаючи на неуків
На кожному кроці
________________________________
Ти – людина
35
Так, ти – людина.
Туго затягнена шкірою, як барабан,
Оперезана ременем часу, відведеного тобі,
Під ударами долі
Стискаєшся,
набираючи голосу всередині себе
Для вибуху назовні.
Так, ти – людина,
Частина простору, обмеженого серцем своїм,
І впольованого словом
Всюдисущим,
Барабанними ударами долі покльована,
Щоб неміряним відзвуком звитися,
Пробуючи стати впрост.
Ти – людина.
__________________________________
Знак вогню
36
Зорі заникані
Щось та не те
Місяць надбитий пастка
Вітер наплічник тобі за плече
Каже тікай коли ласка
Ти ж беручкий не знечулений
Час
То не для тебе то пута
Простір черкаєш вогнем щоб не згас
Ти ж бо іскринка ти всюди
Кидаєш світло тішиш а сам
Тільки циркач на арені
З болю землі вириваєшся з рам
Тим і живеш що надхненний
___________________________________
***
37
Прозоро, віддаляючи нас від істини
і від себе,
Оберігає берег тишу,
Згладжуючи хвилі, торкаючи
Розтуленими руками в обіймах
Зупинені кроки,
Дозволяючи струменям ставати крилами
Гієрогліфів
І підніматись до розкритого неба
У наших та його серцях.
___________________________________
Жінка
38
Твого тепла падучий п’янко квіт,
Розводить вуст солоні небозводи.
І вигнута півмісяцем у ритм,
Ти – первісна
І витончена в подих
Тонким звиванням талії, плечей,
колоссям пальців,
Грацією, блиском.
У танці часу ти – земна колиска
Й опора вічності розхитаних очей.
________________________________
Ой княгине
39
Ой княгине-княгинечко,
Виплітає ходу
Срібен місяць-ядриночка
На високім ладу,
Розбиваючи серце,
Як зір повний бокал
За гранчастим за денцем
Розсипається вшквал.
Ой княгине-княгинечко.
Видивляючи вись,
Не накликуй недоленьки,
Що підкосить колись.
Дочекатись не зможеш,
То утратиш навік,
Бо не щире – не гоже,
Не спустошуй свій вік.
Тамтуди – не доріженька,
Там під ручки роки
Соломинками коляться,
Навіть так, що крізь сни.
Не вимучуй коханнячка,
Як воно не твоє,
Не стягай-но недоленьки
На серденько мале.
Ой княгине-княгинечко…
________________________________
„Їхав Іванейко божов доріжейков”
Українська колядка
40
Я не знаю чому,
Але день той нам був як причастя.
Ми вступали в траву, як вступають,
довірившись, в рай.
Беладонно в очах зупинялись,
припавши до чари щастя,
І здавалося, серце
навік поховало печаль.
Ми голубили весь, заворожені ласкою,
безмір,
Ми були десь не тут, поза світом,
принаймні оцим.
Хтось, пригадуєш, тихо бажав нам
побожно щастя,
А хтось інший вмовкав, не докликавшись…
Начебто з риз
Зарукав’я трави обсипало веселками.
Ладан
У кадильницях пах, виростаючи з серця,
З бандур.
Надлітаючий дощ дріботів, світозарив і
Ладен
Цілувати був сонцем окреслений пруг.
Я не знаю чому…
________________________
Тепло
41
І беручкою тінь була,
І гладили машини око
Від еротичного чола
Запаморочливо і довго.
Так лилось відрами тепло,
Так ткалась ніжність обвиванням,
Що прагнулось лягти на скло
Води, нестримної в бажанні.
І дотулялось небо в дар
Все лагіднішою рукою,
Всмак витриманий вгуст нектар
Блаженно зводив храм спокою.
_____________________________________
***
42
Завмирання струмуючих зір
І твій погляд стікаючий в мене
Опрозорена тиша
Нам слів і не треба було
і не треба
Я шукаюча ранку
А ти … безотінений поклик вітальний
Ніч навшпиньках відходить коли
Так єднаються очі світанням
________________________________________
Захід Сонця
43
Серце вихлюпане світом
Докотившись до межі
Зупинилось тепле тихо
Оглядати вітражі
Небо потягнувши в подив
Приступило до землі
Серце вихлюпане світом
В інші проситься краї
_______________________________________
Ххх
44
Плив силует
Гранчастий біль стинав
Настроєна на сум разила тиша
Ти досягнувши тіні потопав
Серед уламків лун
Пустих і грішних
Десь так далеко плакав бандурист
Кричала чайка спінюючи воду
Пекучий вітер грав конем усвист
Плив силует
До сліз тобі знайомий
____________________________

Куди біжиш
45
Куди біжиш
Душе
Тручена як дорога
Навшир очима прикутими до горизонту
Назад серцем ношею мовчання змученим
Вістки нема кажеш
То не тяжко
Тяжко
Коли нема до кого рідною заговорити
Птаха нагледиш сльозами заточишся
День у дощ відкриється
Сріберними яблуками на голову
Тугою на серце
Куди біжиш
Душе
З куща придорожного сопілку вирізати
А чи заграє
___________________________________
“ А тото стадо а сріблороге”
Українська колядка
46
Вже пощезли всі зорі між нами
Застоявся натягнений звук
Над розхитаним подихом ладен
Тільки вітер пірвати цей круг
*А тото стадо а сріблороге
*А копитцями а по тобі
*Стріли не стружиш стріли не можеш
*Сонце заплаче в колисці тоді
Все утрачене чи оцілиш
Перетиснутий болем літ
Журний поспів чомусь йому віриш
Витискає сльозу услід
*А тото стадо а сріблороге
*А копитцями а по тобі
*Стріли не стружиш стріли не можеш
*Сонце заплаче в колисці тоді
Ласкою легшиш пам’яттю мостиш
Серцем затишуєш ночі та дні
Плинеш за світлом маленьким рядочком
Писаним по воді
_____________________________
Пов’язані
47
Пов’язані
Вони однак зійшлись
Як лицарі відлунь
І очі в очі
У поєдинку
Нестак всіх надій
Як таїнств заволікуючих ночі
Вони зійшлись лякаючи хребти
Обігруючи доли тою грою
Надовго вхожі в запізнілі сни
Органами туги за чистотою
________________________________
***
48
Тануть квіти жінок
Сивиною
Розпорошують
Пестячи
Насіння обпікаюче
Новими пагонами
Надто швидко
І
Незалежно
__________________________________
***
49
Навхрест
лягли наші дороги
Одним днем
однієї правди
пронизані
Воднораз і назавжди
Озирнися
побачиш
Разом і нарізно
Долю не втримати
Не підперти руками
Скора вона
тільки до жалю та суму
Озирнися
побачиш
Наскільки час здибився
І куди журавель подався
Що над криницею стояв
_________________________
Світанок
50
Так наче є
А вже й нема
Неспокій стигне в оксамиті
Відкритих рухів
Непокриті
Теплом оздоблення вуста
На чолах яшма
То життя
Чекає цвіту
Й тоне в світі
Пелюстки пестячи покриті
Росинами розпукнен-ня
Так наче є
Напівслова
Словами що вростають в силу

————————-

P. S. Картина намальована чудовою художницею Анною Равлюк, родом з Буковини, мешкає у Лондоні.

http://old.rri.ro/arh-art.shtml?lang=12&sec=444&art=116022

http://paveleonov.livejournal.com/914587.html

http://www.annaravliuc.com/

/ / / /
    Галина Мирослава

    Галиною Мирославою та Галкою Мир (дитячі речі) я стала у 90-х роках минулого століття, малою дитиною підписувала свої записи по-іншому: Ляля Щаслива (в родині мене називали Лялькою, коли була маленькою, навіть зараз коли-не-коли так можуть сказати старші за мене), якийсь час побувала Галиною Мирославич та під родинним прізвищем Козак, у газеті ,,Ратуша" мене представили одного разу під прізвищем по чоловікові (з ним також одного разу взяла участь у Літературному фестивалі в Чернівцях)...

    you may like this post